Наші переваги
Висока якість юридичних послуг
Розробка еффективних стратегій
Індивідуальний підхід до роботи з кожним клієнтом
Строга конфіденційність
пакети для корпоративних клієнтів
Бізнес (від 30 000, 00 грн. ) надання усних та письмових консультацій з питань застосування цивільного, господарського, адміністративного, трудового, корпоративного, податкового...
Оптимальний (від 15 000, 00 грн.) надання усних та письмових консультацій з питань застосування цивільного, господарського, адміністративного, трудового, корпоративного, податкового права...
Стандартний (від 6 000, 00 грн.) надання усних консультацій з питань застосування цивільного, господарського, адміністративного права системний аналіз чинного законодавства України...
Юридичні новини
  • Президент подписал закон об изменениях в процессуальные кодексы

    Президент Украины Петр Порошенко 22 ноября подписал Закон №6232 «О внесении изменений в Хозяйственный процессуальный кодекс Украины, Гражданский процессуальный кодекс Украины, Кодекс административного судопроизводства Украины и другие законодательные акты», о чем свидетельствуют данные на сайте Президента.

    Законопроект был разработан Советом по вопросам судебной реформы с учетом предложений украинских и международных экспертов и призван привести украинские правила судебного процесса в соответствие с лучшей европейской и международной практикой. Это наиболее комплексное реформирование процессуального законодательства за последние 26 лет.

    Данный закон предусматривает введение электронного судопроизводства и позволит судьям руководствоваться исключительно нормами Конституции, минуя другие законы. Также нормы этого закона расширяют способы судебной защиты и средства доказывания в судебном процессе.

    Важно отметить, что закон включает норму, введенную «поправкой Лозового», которая регламентирует сроки раскрытия дел.

    Так, уголовный проступок следователи обязаны раскрыть за 2 месяца, преступление небольшой и средней тяжести — за 3 месяца, а на раскрытие тяжкого и особо тяжкого преступления должно уйти не более полугода.

    Ранее «Судебно-юридическая газета» опубликовала статью «Бенефис одной реформы».

    Также сообщалось, что судья Житомирского апелляционного административного суда, член Совета судей Украины Богдан Монич отметил, что не усматривает особых проблемных моментов в проекте Кодекса административного судопроизводства Украины.

    Кроме этого, глава Ассоциации судей хозяйственных судов, председатель Одесского апелляционного хозсуда Наталья Богацкая рассказала, что проект ХПК Украины претерпел наибольшие изменения среди всех нормативных актов.

    Также и.о. председателя Яремчанского городского суда Ивано-Франковской области Андрей Иванов рассказал о новом Гражданском процессуальном кодексе.

    К ним присоединился судья Ленинского районного суда Днепропетровска Дмитрий Мовчан, рассказав, что новые процессуальные кодексы содержат ряд новых для украинского судопроизводства институтов.

  • Высший хозсуд разъяснил, как определять размер адвокатского гонорара

    Истец доставил Ответчику товар, который не был оплачен. В суде Ответчик не отрицал свою задолженность и в этой части против иска не возражал. Истец также просил компенсировать ему расходы на адвоката в размере 14,6 тыс. грн. Однако суды присудили на его пользу лишь 6,3 тыс. грн.

    Истец не согласился с урезанием расходов на правовую помощь и обратился в суд кассационной инстанции с жалобой на судебные решения первых двух инстанций в части определения размера адвокатского гонорара.

    Истец ссылался на то, что законодательством не предусмотрено право суда присуждать победившей стороне адвокатские расходы в размере меньшем, чем тот, что согласован в договоре между адвокатом и его клиентом.

    Отказывая в кассационной жалобе, Высший хозсуд следующим образом аргументировал свою позицию. Согласно ч. 3 ст. 48 ХПК, расходы, которые подлежат уплате за услуги адвоката, определяются в порядке, установленном Законом «Об адвокатуре» (утратил силу в 2012 году). В соответствии с ч. 2 ст. 30 Закона «Об адвокатуре и адвокатской деятельности» (действует), порядок расчета суммы гонорара определяется в договоре о предоставлении правовой помощи.

    Исходя из этого, ВХСУ сделал вывод: «Размер гонорара определяется по согласованию адвоката с клиентом и может быть изменен исключительно на основании их совместной договоренности. Без сомнения, суд не имеет права менять размер гонорара и вмешиваться в правоотношения адвоката и его клиента».

    Однако согласно ч. 3 ст. 30 действующего закона, при определении размера гонорара учитывается сложность дела, квалификация и опыт адвоката, финансовое состояние клиента и так далее. Гонорар должен быть разумным и учитывать потраченное адвокатом время.

    Поэтому ВХСУ указал, что суд должен установить, были ли расходы истца необходимыми, а их размер разумным и оправданным. Таким образом, суд обязан оценить уровень адвокатских  расходов, которые должны быть присуждены на пользу истца. При этом необходимо учитывать, были ли эти расходы фактически осуществлены, а также — обоснован ли их размер.

    Суд не обязан присуждать на пользу победившей стороны все его расходы на адвоката, если установит, что размер гонорара, с учетом сложности дела и  потраченного адвокатом времени, является завышенным и не соответствующим рыночным ценам на адвокатские услуги.

    Таким образом, при определении суммы гонорара, суд должен исходить из критериев реальности адвокатских расходов (были ли расходы, была ли в них необходимость), а также разумности их размера. Такие критерии применяет Европейский суд по правам человека. В деле «East/West Alliance Limited» против Украины», Суд указал: заявитель имеет право на компенсацию судебных расходов, только если будет доказано, что такие расходы фактически были, и они были неизбежными, а их размер — обоснованным. Аналогичные выводы содержатся в постановлении  №7 Пленума ВХСУ от 21 февраля 2013 года.

    Кроме того, ВХСУ принял во внимание фактические обстоятельства данного дела, а именно, что его сопровождение не требовало много времени, поскольку ответчик не возражал против исковых требований. Поэтому при подготовке к делу не было необходимости в большом объеме юридической и технической работы. Учитывая среднюю зарплату по Украине (по данным Госкомстата, это 7 377 грн) и в сфере юриспруденции (по данным сайта поиска работы —  9 583 грн), суды решили, что размер гонорара является завышенным.

    В результате, суды посчитали справедливым назначить Истцу компенсацию адвокатских расходов в размере 10% от цены иска. При этом учитывался баланс между правами истца, защиту которых необходимо обеспечить, и интересами ответчика, который не должен нести чрезмерное бремя из-за того, что услуги адвоката превышают  рыночные цены.

  • Відлік строку дії договору оренди землі: аналіз судової практики

    З якого моменту відраховувати строк дії договору оренди земельної ділянки?

    З моменту реєстрації договору чи з моменту реєстрації права? З моменту укладання договору та його підписання? З моменту передачі земельної ділянки?

    Також зверну увагу на постанову ВСУ від 13.06.2016 року у справі № 6-643цс16 (№ в ЄДРСРУ 58434343), яка має вкрай помилковий правовий висновок.

    Хронологія законодавства:

    — з 25.10.2001 р. діє ч. 2 статті 125 ЗК («Виникнення права власності та права користування земельною ділянкою»), яка мала таку первинну редакцію: «Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації»;

    — з 02.10.2003 р. діє ст. 18 Закону «Про оренду землі»: «Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації»;

    — з 02.05.2009 р. діє друга та остання редакція статті 125 ЗК (у редакції згідно із Законом України від 05.03.2009 р. № 1066-VI): «Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав».

    Отже, з 02.05.2009 р. здійснюється подвійна реєстрація, а саме: державна реєстрація договору і державна реєстрація права, а договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

    — З 01.01.2013 р. діє ч. 5 ст. 6 Закону «Про оренду землі»: «Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону» (в редакції згідно із Законом України від 11.02.2010 р. № 1878-VI);

    — з 01.01.2013 р. діє ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952-ІV: «Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації»;

    — з 01.01.2013 р. стаття 18 Закону «Про оренду землі»: «Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації» (в редакції згідно із Законом України від 11.02.2010 р. № 1878-VI) виключена;

    — з 05.04.2015 р. діє стаття 17 Закону «Про оренду землі»: «Об’єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом (стаття 17 у редакції Закону України від 12.02.2015 р. № 191-VIII).

    Отже:

    — з 25.10.2001 р. по 01.05.2009 р. (включно) діє лише державна реєстрація договору;

    — з 02.05.2009 р. по 31.12.2012 р. (включно) діє і державна реєстрація права, і державна реєстрація договору;

    — з 01.01.2013 р. діє лише державна реєстрація права.

    Таким чином, з 01.01.2013 р. здійснюється тільки державна реєстрація права, а договір набирає чинності з моменту реєстрації такого права, що додатково визначено у статті 17 «Про оренду землі» (з 05.04.2015), а раніше — у статті 125 ЗК з 02.05.2009 р. і в ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

    _____________________

    Розглянемо судову практику Верховного Суду України.

    1. Постанова ВСУ від 13.06.2016 року у справі № 6-643цс16 (№ в ЄДРСРУ 58434343)

    Обставини справи: «Договори укладені 23 грудня 2014 року та 23 лютого 2015 року».

    «Згідно із частиною п’ятою статті 6 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

    Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

    У справі, яка переглядається, пунктом 44 договорів оренди землі, укладених між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ТОВ «Акріс Агро» (договір оренди землі від 23 лютого 2015 року та два договори оренди землі від 23 грудня 2014 року), передбачено, що ці договори набирають чинності після підписання сторонами та державної реєстрації права оренди, яке виникає на підставі цих договорів.

    Після підписання цих договорів оренди землі ТОВ «Акріс Агро» не вчинило жодних дій щодо проведення їх державної реєстрації».

    Йдеться про реєстрацію договорів, що вже є помилковим.

    «Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, установивши, що за договорами оренди землі від 23 лютого 2015 року та 23 грудня 2014 року, укладеними між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСБА_4 та ТОВ «Акріс Агро», не проведено державну реєстрацію прав, дійшов обґрунтованого висновку, що ці договори оренди землі не набрали чинності».

    Безперечно, правильний висновок.

    «Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

    Правильне посилання на норми права.

    Висновок ВСУ по справі:

    «Виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.»

    ЯК?

    Це, безперечно, помилковий висновок щодо необхідності реєструвати договір, враховуючи укладання договору за обставинами справи після 01.01.2013 року.

    Водночас зазначена постанова ВСУ застосовується правильно, а необхідність здійснювати реєстрацію договору пов’язується лише для випадків їх укладання до 31.12.2012 року, а саме:

    — ухвала ВССУ від 26.10.2016 року у справі № 291/422/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62456526);

    — ухвала ВССУ від 24.10.2016 року у справі № 634/765/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62235297);

    — ухвала ВССУ від 19.10.2016 року у справі № 634/938/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62202111);

    — ухвала ВССУ від 07.09.2016 року у справі № 136/2211/15-ц (№ в ЄДРСРУ 61235119);

    — ухвала ВССУ від 27.07.2016 року у справі № 702/623/15-ц (№ в ЄДРСРУ 59242087);

    — ухвала ВССУ від 26.10.2016 року у справі № 620/462/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62524584).

    2. Постанова ВСУ від 06.03.2013 року у справі № 6-5цс13 (№ в ЄДРСРУ 30112967)

    За обставинами справи: «Договір був укладений до грудня 2011 року, зареєстрований тільки 28 лютого 2012 року».

    «16 березня 2010 року набрав чинності Закон України від 11 лютого 2010 року № 1878-VІ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України», яким статті 18 та 20 Закону № 161-XIV виключені, а ст. 6 доповнена ч. 5, згідно з якою право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

    Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VІ встановлено, що до 1 січня 2012 року (9 грудня 2011 року дію вказаної норми продовжено ДО 1 січня 2013 року), державна реєстрація, зокрема ДОГОВОРІВ оренди земельних ділянок проводиться територіальними органами земельних ресурсів».

    Суд касаційної інстанції у справі, що переглядається, обґрунтовано виходив із того, що державна реєстрація договору оренди земельної ділянки у період визначеного сторонами строку дії договору й до дня ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення свідчить про правомірне, договірне використання відповідачем спірної земельної ділянки відповідно до зазначених норм ЗК України, ЦК України, Закону № 161-XIV та Закону № 1878-VI.

    Правильно застосовані норми права та визнана обов’язкова реєстрація саме договору, а не права, до 31.12.2012 року (включно).

    Ухвала ВССУ від 17.08.2016 року у справі № 532/129/16-ц (№ в ЄДРСРУ 60223436).

    3. Постанова ВСУ від 19.02.2014 року у справі № 6-162цс13 (№ в ЄДРСРУ 37520393)

    Вкрай спірна та помилкова правова позиція у справах щодо початку строку дії договору оренди. Предметом є оскарження договору на підставі статті 15 ЗУ «Про оренду землі» (інший предмет та підстави).

    За обставинами справи: «спірний договір був укладений 27 березня 2008».

    «Разом із тим цивільні права та обов’язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін договору оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. В момент державної реєстрації набирає чинності (набуває юридичної сили) договір, укладення якого вже відбулося, і така реєстрація не може змінювати моменту укладання договору».

    Помилкові рішення ВССУ щодо ототожнення моменту строку дії договору з моментом його укладання, а не державної реєстрації:

    — постанова ВГСУ 2015 (Залишено в силі) — 48069375;

    — постанова ВГСУ 2015 (Новий розгляд) — 42422820;

    — ухвала ВССУ від 24.12.2015 року у справі № 6-33779ск15 (№ в ЄДРСРУ 54789264);

    — ухвала ВССУ від 24.12.2015 року у справі № 6-32314ск15 (№ в ЄДРСРУ 54758673);

    — ухвала ВССУ 2015 (336, 339 ЦПК) — 47203145;

    — ухвала ВССУ 2015 (336, 339 ЦПК) — 45855713;

    — ухвала ВССУ 2014 (336, 339 ЦПК) — 41946706.

    4. Постанова ВСУ від 18.12.2013 року у справі № 6-127цс13 (№ в ЄДРСРУ 36475633)

    За обставинами справи: «спірний договір був укладений з 2001 року».

    «Разом із тим, цивільні права та обов’язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні спірного договору, набуваються після відповідної державної реєстрації.»

    Правильно застосовані норми права та визнана обов’язкова реєстрація саме договору, а не права.

    Судова практика ВССУ, згідно з якою підлягав реєстрації саме договір:

    — ухвала ВССУ від 26.10.2016 року у справі № 620/462/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62524584);

    — ухвала ВССУ від 26.10.2016 року у справі № 291/422/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62456526);

    — ухвала ВССУ від 24.10.2016 року у справі № 634/765/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62235297);

    — ухвала ВССУ від 19.10.2016 року у справі № 634/938/15-ц (№ в ЄДРСРУ 62202111).

    Відповідь: строк дії договору визначається залежно від норми права, що діяла на момент підписання такого договору, зокрема, або з моменту реєстрації договору (до 31.12.2012 включно), або з моменту реєстрації права (з 01.01.2013).

    Також необхідно враховувати помилковість правового висновку згідно з постановою ВСУ від 13.06.2016 року у справі № 6-643цс16 (№ в ЄДРСРУ 58434343).

    сайт «ЮРЛИГА»

  • ВАСУ: Правовідносини щодо реєстрації права власності не є публічно-правовими, а випливають з договірних відносин, тому підлягають вирішенню за правилами цивільного судочинства (ВАСУ, справа № 815/618/16, 12.04.17)

    Фабула судового акту:  Предметом спору у цій справі є протиправність дій державного реєстратора-приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на квартиру, що перебувала і іпотеці банку. Третьою особою у справі виступило ТОВ «Кей-Колект», так звана «колекторська фірма».

    Громадянин — власник вказаної квартири в обґрунтування свого позову зазначав, що на момент здійснення оскаржуваних реєстраційних дій у державного реєстратора не було належних доказів щодо наявності у позивача заборгованості як перед «колекторською фірмою» так і перед  банком. Зазначені обставини, як вважав позивач, свідчать, що рішення про державну реєстрацію прийнято без достатніх правових підстав, у зв’язку із чим це рішення підлягає скасуванню.

    Постановою суду першої інстанції позовні вимоги були задоволені, але ухвалою апеляційного адміністративного суду це судове рішення було скасоване та закрито провадження по справі з тих підстав, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства відповідно до вимог п. 1 ч. 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України.

    ВАСУ погодився з цим висновком апеляційного суду, виходячи з того, що що спірні правовідносини щодо реєстрації права власності пов’язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди та не є публічно-правовими, випливають з договірних відносин, отже підлягають вирішенню за правилами цивільного судочинства.

    Слід зазначити, що приймаючи це рішення касаційний суд керувався також висновком Верховного Суду України, який викладений у постанові від 14 червня 2016 року по справі № 21-41а16.

    За висновком ВСУ подібні спори пов’язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, вони не є публічно-правовими, а випливають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами ЦПК.

     

     

     

    ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

    У Х В А Л А

    І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

    12 квітня 2017 року                                                   м. Київ                              К/800/33014/16

    Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі

    суддів: Мороз Л.Л., Горбатюка С.А., Стрелець Т.Г.,

    розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 листопада 2016 року у справі №815/618/16 за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора — приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Бориса Михайловича, третя особа товариство з обмеженою відповідальністю „Кей-Колект» про визнання дій протиправними та скасування рішення, —

    ВСТАНОВИЛА:

    У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася  в суд з позовом до Державного реєстратора — приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Бориса Михайловича, третя особа товариство з обмеженою відповідальністю „Кей-Колект», в якому просила: визнати протиправними дії державного реєстратора — приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Бориса Михайловича щодо реєстрації права власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 за товариством з обмеженою відповідальністю „Кей-Колект»; визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 23182804 від 27.07.2015 року на квартиру за адресою АДРЕСА_1 за товариством з обмеженою відповідальністю „Кей-Колект».

    Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на момент здійснення оскаржуваних реєстраційних дій у державного реєстратора не було належних доказів щодо наявності у позивача заборгованості як перед TOB «Кей-Колект» так і перед АКБ «УкрСиббанк», а також щодо повідомлення у встановленому Законом порядку позивача про передачу TOB «Кей-Колект» прав за договором про надання споживчого кредиту, укладеного з АКБ УкрСиббанк». Зазначені обставини свідчать, що рішення про державну реєстрацію прийнято без достатніх правових підстав, у зв’язку із чим це рішення підлягає скасуванню.

    Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 30 травня 2016 року позовні вимоги задоволені.

    Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 листопада 2016 року скасоване рішення суду першої інстанції та закрито провадження по справі з тих підстав, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

    Не погоджуючись з ухваленим по справі рішенням ОСОБА_1 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

    Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, матеріали касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм процесуального права колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

    Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено, що предметом спору у цій справі є правомірність дій державного реєстратора-приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. щодо реєстрації права власності на квартиру за адресою АДРЕСА_2 за ТОВ „Кей-Колект» та правомірність рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 23182804 від 27.07.2015 року на квартиру за адресою АДРЕСА_2 за ТОВ „Кей-Колект».

    Згідно договору від 19.12.2006 року №9935 АКБ „УкрСиббанк» є іпотекодержателем об’єкту нерухомого майна, яким забезпечено зобов’язання ОСОБА_1 за кредитним договором від 19.12.2006 року №11098896000.

    Предметом іпотеки, яким забезпечено вказане зобов’язання, є квартира №61 по вулиці (Рекордна) Маршала Бабаджаняна, буд. 25 в м. Одесі.

    Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна за № 52580931 від 33.02.2016 року, 27.07.2015 року державним реєстратором — приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 23182894 від 27.07.2015 на квартиру під №61 у будинку №25 по вулиці Бабаджаняна (вул. Рекордна) у м. Одесі за TOB „Кей-Колект» та проведені дії щодо реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 (вул. Рекордна) у м. Одесі за TOB „Кей-Колект».

    Підставою вказаної реєстрації права власності на квартиру за третьою особою вказаний договір іпотеки від 19.12.2006 року №9935 згідно застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

    Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що спір у данній справі є адміністративним і підлягає розгляду за правилами КАС України.

    Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження по справі виходив з того, що спірні правовідносини щодо реєстрації права власності пов’язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди та не є публічно-правовими, випливають з договірних відносин, отже підлягають вирішенню за правилами цивільного судочинства.

    Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком суду апеляційної інстанції виходячи з наступного.

    Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

    Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі „Zand v. Austria» вказав, що словосполучення „встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування „суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття „суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає „усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається „судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

    Розглядаючи спір по суті, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що вказаний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

    Відповідно до п.1 ч.2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін „суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п.7 ч. 1 ст. 3 КАС України).

    За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

    Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов’язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.

    Таким чином, не обговорюючи питання правильності застосування судами статей 36, 37 Закону № 898-IV, колегія суддів вважає, що в цьому випадку підлягає застосуванню ст.6 Конвенції стосовно „суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися „судом, встановленим законом» у розумінні ч.1 ст. 6 Конвенції.

    Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду України, який викладений у постанові від 14 червня 2016 року по справі № 21-41а16.

    Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

    Враховуючи вищенаведене суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження по справі.

    Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

    Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

    З урахуванням викладеного, судом апеляційної інстанції винесене законне і обґрунтоване рішення, постановлене з дотриманням норм процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

    Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, —

    у х в а л и л а :

    Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

    Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 листопада 2016 року залишити без змін.

    Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

    Автор: Протокол

  • Автор має право!

    Автора успішного проекту, який виграв Всеукраїнський відбірковий конкурс кінопроектів та отримав державне фінансування, Надію Кошман  кіностудія «Хайлайт Пікчерз» за сприяння Державного агентства України з питань кіно  намагалася зухвалими та недобросовісними діями  усунути від творчого процесу роботи над  фільмом  та позбавити її майнових авторських прав.

    Після отримання державного фінансування на створення художнього фільму «Канарка, Пропелер і Хвіст» автора Надії Кошман, кіностудія «Хайлайт Пікчерз», яка представляла сценарій на конкурс, втратила інтерес як до самого фільму-переможця, так і до його творців і несподівано для автора та всієї знімальної групи, за виділені державою кошти, вирішила знімати інший фільм та з іншим режисером.

    Складається ситуація, коли автор не має можливості реалізувати свій творчий задум, оскільки майнові права на сценарій фільму передані студії (що є обов’язковою умовою участі в конкурсі), а в процесі створення фільму студія приймає рішення, що впорається із виробництвом фільму й без автора.  При цьому,  Держкіно, яке визнало творчий задум фільму кращим серед інших та мало б перейматися долею проекту та контролювати витрати державних коштів, виділених на виробництво фільму,  здається, грає на боці  кіностудії.

    Однак, кіностудії обернулось для них судовим позовом з вимогами про повернення прав на сценарій фільму автору.

    04.05.2017 р. Печерським районним судом міста Києва прийнято рішення про задоволення позову Кошман Надії Вікторівни та розірвано авторський договір між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Хайлайт Пікчерз», а також зобов’язано відповідача повернути Кошман Надії Вікторівні виключні майнові авторські права на використання літературного сценарію художнього фільму «Канарка, Пропелер і Хвіст».

    Представництво інтересів Кошман Надії Вікторівни в суді здійснювали юристи Товариства з обмеженою відповідальністю «Правові стратегії Юрфак».

    Звичайно, це лише суд першої інстанції і лише перший етап, однак дуже важливий, оскільки свідчить про те, що автор заслуговує на те, щоб його інтелектуальна праця і творчий потенціал були реалізовані та належно оплачені.

  • ВССУ: Оператори телекомунікацій повинні забезпечувати схоронність відомостей щодо споживача, у тому числі, щодо отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання, і несуть відповідальність за це (ВССУ, справа № 6-42901св12, 27.03.13)

    Фабула судового акту:  Справа розглядалась касаційним судом ще 2013 році, але за своїм змістом вони є досить цікавою і незвичайною, тому заслуговує на увагу. Громадянка (позивачка) є користувачем  стартового пакету мобільного зв’язку закритого акціонерного товариства «Київстар Дж.Ес.Ем.» (відповідач) і, відповідно, — споживачем телекомунікаційних послуг цього оператора, який зобов’язаний забезпечити схоронність відомостей про надані послуги.

    Згодом вона дізналася про те, що оператором без її згоди та відома зроблена деталізація її телефонних дзвінків (номери, дата, час, тривалість, тип, серійний номер, азимут, адреса базової станції) за певний період і ці відомості стали відомі її чоловікові, дозволивши останньому дізнатись про окремі обставини з особистого життя позивачки, що призвело до неприязних стосунків із ним, а згодом і до розірвання шлюбу.

    Предметом позову став захист прав споживачів та відшкодування моральної шкоди. При цьому позивачка посилалась  на те, що через такі неправомірні дії з незбереження конфіденційної інформації та порушення таємниці її особистого життя вона зазнала душевних страждань та моральних переживань, тому на підставі ст. ст. 31, 32 Конституції України, Закону України «Про телекомунікації» позивачка просила суд стягнути із ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» на її користь 250 тис грн компенсації.

    Суди першої та другої інстанцій в позові відмовили, пославшись на відсутність  підтверджень вини ПАТ «Київстар» у порушенні договірних зобов’язань. Втім ВССУ з таким рішенням не погодився, судові рішення скасував, зазначивши, зокрема, таке. 

    Частиною 1 ст. 34 Закону України «Про телекомунікації» встановлено, що оператори,  провайдери телекомунікацій повинні забезпечувати і нести відповідальність за  схоронність відомостей щодо споживача, отриманих при укладенні договору,  наданих телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо.  Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації» оператори телекомунікацій зобов’язані вживати заходів для недопущення несанкціонованого доступу до телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

    А встановлені судом апеляційної інстанції обставини про те, що наявна в матеріалах справи роздруківка телефонних розмов позивачки не походить з інформаційних джерел ПАТ «Київстар» та не була отримана з його систем, не можуть свідчити про відсутність його вини у порушенні договірних зобов’язань, а лише підтверджують реальний випадок невжиття оператором технічних та організаційних заходів із збереження інформації про надані послуги і таємниці телефонних розмов позивачки, а також дійсне допущення несанкціонованого доступу до телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

    Встановлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов’язання, ЦК України покладає саме на неї обов’язок довести відсутність своєї вини, а цього відповідач не довів.

     

     

                                                                                                                       У Х В А Л А

                                                                                                               ІМЕНЕМ     УКРАЇНИ

    27 березня 2013 року                                                                                                                                                                                     м. Київ

    Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

    кримінальних справ у складі:

    головуючого Гвоздика П.О.,

    суддів:                                              Євтушенко О.І.,              Журавель В.І.,

                                                                                      Іваненко Ю.Г.,                                 Ситнік О.М.,

    розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до приватного акціонерного товариства «Київстар», Міністерства внутрішніх справ України, Державного казначейства України, третя особа — головне Київське міське управління у справах захисту прав споживачів, про захист прав споживачів та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 — ОСОБА_5 на рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 08 вересня 2011 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2012 року,

    в с т а н о в и л а:

    У серпні 2007 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Київстар» (далі — ПАТ «Київстар»), Міністерства внутрішніх справ України (далі — МВС України), Державного казначейства України (далі — ДК України), третя особа — головне Київське міське управління у справах захисту прав споживачів, про захист прав споживачів та відшкодування моральної шкоди.

    На обґрунтування позовних вимог вказувала, що в серпні 2005 року придбала стартовий пакет мобільного зв’язку закритого акціонерного товариства «Київстар Дж.Ес.Ем.» (далі — ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.») та стала споживачем телекомунікаційних послуг цього оператора, який зобов’язаний забезпечити схоронність відомостей про надані послуги.

    У липні 2006 року вона дізналася про те, що оператором без її згоди та відома зроблена деталізація її телефонних дзвінків (номери, дата, час, тривалість, тип, серійний номер, азимут, адреса базової станції) за період з 10 червня 2006 року до 7 липня 2006 року, яка стала відомою її чоловікові та дала можливість з’ясувати її місцезнаходження і окремі обставини з особистого життя позивачки, що призвело до неприязних стосунків із ним, а згодом і до розірвання шлюбу.

    Посилаючись на те, що через такі неправомірні дії з незбереження конфіденційної інформації та порушення таємниці її особистого життя ОСОБА_4 зазнала душевних страждань та моральних переживань, тому на підставі ст. ст. 31, 32 Конституції України, Закону України «Про телекомунікації» позивачка просила суд стягнути із ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» на її користь 250 тис грн компенсації завданої моральної шкоди.

    Судами справа розглядалася неодноразово.

    Останнім рішенням Солом’янського районного суду міста Києва від  08 вересня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2012 року, в позові відмовлено.

    На обґрунтування касаційної скарги представник ОСОБА_4 — ОСОБА_5 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в зв’язку з чим просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

    Скаржник посилається на те, що апеляційним судом порушено норми  ч. 4 ст. 338 ЦПК України, оскільки не виконано і не враховано висновки та мотиви суду касаційної інстанції, за якими попереднє судове рішення в даній справі було скасоване.

    Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

    Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

    Відмовляючи в позові, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підтверджень вини ПАТ «Київстар» у порушенні договірних зобов’язань, що стосуються збереження інформації про надані позивачці телекомунікаційні послуги.

    Проте повністю погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна.

    Судами встановлено, що у 2005 році ОСОБА_4 придбала стартовий пакет «Base» компанії стільникового зв’язку ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.», правонаступником якого є ПАТ «Київстар» та стала споживачем телекомунікаційних послуг.

    Інформація із деталізацією телефонних дзвінків ОСОБА_4 (номери, дата, час, тривалість, тип, серійний номер, азимут, адреса базової станції) за період із 10 червня 2006 року по 07 липня 2006 року стала відомою її чоловікові шляхом вкидання до поштової скриньки, що призвело до розірвання шлюбу.

    Згідно із ст. 9 Закону України «Про телекомунікації» охорона таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій, та інформаційна безпека телекомунікаційних мереж гарантуються Конституцією та законами України. Зняття інформації з телекомунікаційних мереж заборонене, крім випадків, передбачених законом. Оператори, провайдери телекомунікацій зобов’язані вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

    Частиною 1 ст. 34 Закону України «Про телекомунікації» оператори,      провайдери телекомунікацій повинні забезпечувати і нести відповідальність за  схоронність відомостей щодо споживача, отриманих при укладенні договору,  наданих телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо.

    Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації» оператори телекомунікацій зобов’язані вживати заходів для недопущення несанкціонованого доступу до телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

    Згідно із ч. 4 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації» оператори  телекомунікацій зобов’язані за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів, і забезпечувати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів та недопущенню розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення. Оператори телекомунікацій зобов’язані забезпечувати захист зазначених технічних засобів від несанкціонованого доступу.

    Однак апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вказаних вимог закону не врахував та не спростувавши факт здійснення деталізації телефонних дзвінків позивачки без її згоди, залишив поза увагою те, що саме ПАТ «Київстар» повинен забезпечити і несе відповідальність за схоронність відомостей щодо наданих телекомунікаційних послуг ОСОБА_4

    При цьому, встановлені судом апеляційної інстанції обставини про те, що наявна в матеріалах справи роздруківка телефонних розмов позивачки не походить з інформаційних джерел ПАТ «Київстар» та не була отримана з його систем, не можуть свідчити про відсутність його вини у порушенні договірних зобов’язань перед ОСОБА_4, а лише підтверджують реальний випадок невжиття оператором технічних та організаційних заходів із збереження інформації про надані послуги і таємниці телефонних розмов позивачки, а також дійсне допущення несанкціонованого доступу до телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

    Згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви суду касаційної інстанції, з яких скасовані рішення, є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при повторному розгляді справи.

    Скасовуючи ухвалу апеляційного суду міста Києва від 01 грудня                2011 року, суд касаційної інстанції в своїй ухвалі зазначив про необхідність спростування ПАТ «Київстар» своєї вини у порушенні договірних зобов’язань та мотивування свого рішення в цій частині, через те, що за загальним правилом відповідальність у цивільному праві ґрунтується на принципі вини.

    Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Відсутність своєї вини доводить особа.

    Аналіз положень ст. 614 ЦК України дає підстави для висновку про те, що, встановлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов’язання, ЦК України покладає на неї обов’язок довести відсутність своєї вини.

    Однак, вбачається, що поза увагою залишено вимоги ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня 2012 року, оскільки, маючи факт несанкціонованого доступу до зазначених технічних засобів, суд не встановив чи вжило ПАТ «Київстар» всіх залежних від нього заходів для належного виконання зобов’язання щодо їх захисту.

    Поряд з цим, висновок суду касаційної інстанції про безпідставність посилання на інформацію органів внутрішніх справ та Служби безпеки України апеляційним судом знову таки проігноровано.

    Таким чином, оскільки ухвала апеляційного суду міста Києва від   01 грудня 2011 року з цих підстав вже скасовувалося і справа передавалася на новий розгляд, а при повторному вирішенні справи суд своїх визначених законом процесуальних обов’язків не виконав, не врахував висновків і мотивів суду касаційної інстанції, з яких було скасовано попереднє судове рішення, неповно з’ясував усі обставини справи, що стосуються підтверджень відсутності вини ПАТ «Київстар» у порушенні зобов’язання, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

    Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

    у  х  в  а  л  и  л  а:

    Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 — ОСОБА_5 задовольнити частково.

    Ухвалу апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

    Ухвала оскарженню не підлягає.

    Головуючий    П.О. Гвоздик         Судді:    О.І. Євтушенко В.І. Журавель   Ю.Г. Іваненко О.М. Ситнік

    Автор Веб-ресурс Протокол

  • Збори адвокатів міста Києва та Конференція адвокатів міста Києва,
  • Роз’яснення ДАБІ (ГАСКу) про порядок та способи оформлення документів на будівництво та прийняття в експлуатацію будинків I-III категорій складності

    Роз’яснення щодо порядку отримання права на виконання будівельних робіт на об’єктах І-ІІІ категорії складності

    Загальні засади отримання права на виконання будівельних робіт визначені статтями 34 та 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

    Виконання будівельних робіт на об’єктах І-ІІІ категорії складності (крім індивідуальних житлових будинків площею до 300 кв.м та господарських споруд) здійснюється після реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт.

    Процедура подання декларації про початок виконання будівельних робіт та її форма визначені Порядком виконання будівельних робіт (далі — Порядок), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 466.

    Замовнику (його уповноваженій особі) необхідно заповнити бланк декларації, який можна отримати у дозвільному центрі, територіальному органі або на сайті Держархбудінспекції України у рубриці «Законодавча та нормативна база» (додаток 2 до Порядку).

    Після заповнення два примірники декларації необхідно подати до територіального органу Держархбудінспекції за місцезнаходженням об’єкта будівництва особисто, надіслати їх рекомендованим листом з описом вкладення або подати через дозвільний центр.

    Інспекція протягом п`яти робочих днів з дати надходження до неї декларації перевіряє повноту зазначених у ній даних, та, у разі подання та оформлення декларації з дотриманням установлених вимог, на безоплатній основі реєструє її.

    Після проведення реєстрації один примірник залишається в Інспекції, яка її зареєструвала, а другий примірник з відміткою Інспекції повертається замовнику.

    Замовник набуває право на виконання будівельних робіт на наступний день після реєстрації декларації.

    У разі втрати або пошкодження декларації Інспекція видає безоплатно дублікат зареєстрованої декларації протягом десяти робочих днів після надходження від замовника відповідної заяви з підтвердженням розміщення ним у засобах масової інформації повідомлення про втрату чи поданням пошкодженої декларації.

    Роз’яснення прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів I-III категорій складності 

    Загальні засади прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів визначені статтею 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

    Прийняття в експлуатацію об’єктів, що належать до I-III категорій складності, здійснюється шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про готовність об’єкта до експлуатації.

    Процедура подання декларації про готовність об’єкта до експлуатації та її форма визначені Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів (далі — Порядок), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461.

    Замовнику (його уповноваженій особі) необхідно заповнити бланк декларації, який можна отримати у дозвільному центрі, територіальному органі або на сайті Держархбудінспекції України у рубриці «Законодавча та нормативна база» (додаток 1 до Порядку).

    Після заповнення два примірники декларації необхідно подати до територіального органу Держархбудінспекції за місцезнаходженням об’єкта будівництва особисто, надіслати їх рекомендованим листом з описом вкладення або подати через дозвільний центр.

    Інспекція протягом десяти робочих днів з дати надходження до неї декларації перевіряє повноту зазначених у ній даних та, у разі подання та оформлення декларації з дотриманням установлених вимог, на безоплатній основі реєструє її.

    Після проведення реєстрації один примірник залишається в Інспекції, яка її зареєструвала, а другий примірник з відміткою Інспекції повертається замовнику.

    Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта є дата реєстрації декларації про готовність об’єкта до експлуатації.

    Зареєстрована декларація є підставою для укладення договорів про постачання на прийнятий в експлуатацію об’єкт необхідних для його функціонування ресурсів – води, газу, тепла, електроенергії, включення даних про такий об’єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на нього.

    У разі втрати або пошкодження декларації Інспекція видає безоплатно дублікат зареєстрованої декларації протягом десяти робочих днів після надходження від замовника відповідної заяви з підтвердженням розміщення ним у засобах масової інформації повідомлення про втрату чи поданням пошкодженої декларації.

    Роз’яснення щодо порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних житлових будинків

    Загальні засади прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів визначені статтею 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

    Прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) площею до 300 кв. метрів, господарських будівель і споруд, зокрема гаражів, які розташовані на присадибних, дачних і садових земельних ділянках та споруджувались на підставі будівельного паспорта здійснюється шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про готовність об’єкта до експлуатації.

    Процедура подання декларації про готовність об’єкта до експлуатації та її форма визначені Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів (далі — Порядок), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461.

    Замовнику (його уповноваженій особі) необхідно заповнити бланк декларації, який можна отримати у дозвільному центрі, територіальному органі або на сайті Держархбудінспекції України у рубриці «Законодавча та нормативна база» (додаток 1 до Порядку).

    Після заповнення два примірники декларації необхідно подати до територіального органу Держархбудінспекції особисто, надіслати їх рекомендованим листом з описом вкладення або подати через дозвільний центр за місцезнаходженням об’єкта будівництва.

    Інспекція протягом десяти робочих днів з дати надходження до неї декларації перевіряє повноту зазначених у ній даних та на безоплатній основі реєструє подану декларацію.

    Після проведення реєстрації один примірник залишається в Інспекції, яка її зареєструвала, а другий примірник з відміткою Інспекції повертається замовнику.

    Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта є дата реєстрації декларації про готовність об’єкта до експлуатації.

    Зареєстрована декларація є підставою для укладення договорів про постачання на прийнятий в експлуатацію об’єкт необхідних для його функціонування ресурсів – води, газу, тепла, електроенергії, включення даних про такий об’єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на нього.

    У разі втрати або пошкодження декларації передбачено можливість отримання дубліката.

    Роз’яснення щодо порядку отримання права на виконання будівельних робіт на підставі повідомлення

    Загальні засади отримання права на виконання підготовчих робіт визначені статтею 35 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

    Підготовчі роботи – це роботи з підготовки земельної ділянки, влаштування огородження будівельного майданчика та знесення будівель і споруд, порушення елементів благоустрою в межах відведеної земельної ділянки, вишукувальні роботи, роботи із спорудження тимчасових виробничих та побутових споруд, необхідних для організації і обслуговування будівництва, улаштування під’їзних шляхів, складування будівельних матеріалів, підведення тимчасових інженерних мереж, а також з винесення інженерних мереж та видалення зелених насаджень.

    Підготовчі роботи можна виконувати на об’єктах незалежно від категорії складності на підставі поданого до органу державного архітектурно-будівельного контролю повідомлення (крім робіт з винесення інженерних мереж та видалення зелених насаджень, які замовник здійснює на підставі зареєстрованої декларації).

    Замовник може не отримувати окремо ці документи та виконувати підготовчі роботи на підставі документів, що дають право на виконання будівельних робіт (повідомлення, декларації, дозволу).

    Процедура подання повідомлення та реєстрації декларації про початок виконання підготовчих робіт і їх форма визначені Порядком виконання підготовчих робіт (далі — Порядок), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 466.

    Замовнику (його уповноваженій особі) на бланках згідно з додатками до Порядку 1 та 2 відповідно, необхідно викласти інформацію, що визначена його формою.

    Після заповнення повідомлення чи декларація подаються до територіального органу Держархбудінспекції України особисто, чи надсилаються рекомендованим листом з описом вкладення або подаються через дозвільний центр за місцем знаходження об`єкта будівництва.

    Замовник набуває право на виконання підготовчих робіт:

    у разі подання повідомлення – на наступний день після його подання;

    у разі подання декларації – на наступний день після її реєстрації (здійснюється на безоплатній основі після перевірки зазначених даних протягом п`яти робочих днів з дати надходження декларації до Інспекції).

    Один примірник декларації повертається замовнику. У разі його пошкодження чи втрати передбачена можливість отримання дубліката.

    Джерело: Мінрегіон

  • Что делать, если потеряны или украдены номерные знаки автомобиля?

    Ежемесячно в Украине по разным причинам пропадает несколько сотен автомобильных госномеров. Теряются номера чаще в дождливый период, а также слетают на скорости. Есть и случаи, когда автомобильные номерные знаки воруют.

    При потере номерных знаков автомобиля следует обращаться в сервисные центры МВД. Если номерные знаки были похищены, следует также обратиться в полицию. За езду без номерных знаков грозит административная ответственность.

     

    При потере или похищенные номеров в сервисном центре МВД вам выдадут новые номерные знаки, а автомобиль нужно перерегистрировать. Всю эту процедуру можно пройти за 1-2 часа.

    В случае потери номеров нужно обратиться в территориальный сервисный центр с паспортом, идентификационным номером и свидетельством о регистрации транспортного средства, также нужно привезти и сам автомобиль, т.к. процедура перерегистрации предусматривает осмотр транспортного средства экспертом. Работники сервисного центра выдадут новые номерные знаки и новое свидетельство о регистрации.

    Кража номерных знаков в Украине — явление не редкое. Зачем воруют автономера — в основном из-за выкупа, поскольку любой владелец готов заплатить деньги и получить номера обратно, чем заниматься волокитой с документами для получения новых номеров.

    Если номера украдены действия автовладельцев те же, но сначала следует обратиться в полицию, где получить соответствующую справку об утрате номеров. Такой вариант должен обезопасить водителя от неприятностей, если машина со старыми номерами была занесена в базу розыска.

    Также заметим, что в случае возвращения утраченных номерных знаков после выдачи новых, старые считаются недействительными и должны быть сданы в сервисные центры МВД.

    Источник: МВС України

     

  • Підставою для формування податкового кредиту є лише ті бухгалтерські документи , які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій, що потягли за собою реальні зміни майнового стану ПП

    Фабула судового акту: суб’єкт господарської діяльності звернувся до адміністративного суду з позовом про скасування податкових повідомлень-рішень мотивуючи це тим, що первинні бухгалтерські документи на підставі яких сформовано податковий кредит відповідають вимогам діючого законодавства та мають усі необхідні реквізити.

    Проте, суд, відмовляючи у задоволенні позову в своїй постанові вказав, що зазначені первинні документи фактичноє фіктивними, такими, що дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов’язків та свідчить про намір сторін ухилитися від оподаткування доходів, отриманих внаслідок виконання договору або приховування дійсного об’єкта оподаткування, зменшення бази оподаткування, створення штучних підстав для незаконного відшкодування сум сплачених податків за рахунок коштів бюджету, отримання незаконних пільг з оподаткування.

    Ухвалою апеляційного суду, з рішенням якого погодився і ВАСУ, постанову суду першої інстанції залишено без зміни.

    Натомість, ВСУ скасовуючи ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій вказав, що згідно ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та звітність» визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Водночас, при аналізі норм ст. 9 вказаного Закону, яка кореспондується з нормами Податкового кодексу ВСУ визначив, що для бухгалтерського обліку та, відповідно, формування податкового кредиту мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

    Отже відповідно до норм пунктом 138.2 статті 138підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

    Іншими словами платник податку не повинен для підтвердження реальності господарської операції надавати інші, часом вигадані або надумані фіскальним органом документи, якщо такі документи не передбачені діючим законом. 

     

    П О С Т А Н О В А

    ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

     

    14 березня 2017 року                                                                                                                                                   м. Київ

    Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

    головуючого  

    Прокопенка О.Б.,

     

    суддів: Гриціва М.І., Кривенди О.В., Самсіна І.Л.,

    розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Поліспект» (далі – ТОВ «Поліспект») до державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – Інспекція) про скасування податкових повідомлень-рішень,

    в с т а н о в и л а:

    У січні 2013 року ТОВ «Поліспект» звернулося до суду з позовом до Інспекції про скасування податкових повідомлень-рішень від 13 лютого 2012 року: № 000842312, яким визначено грошове зобов’язання з податку на прибуток в розмірі 2 513 425 грн за основним платежем та 415 372 грн за штрафними (фінансовими) санкціями; № 000832312, яким визначено грошове зобов’язання з податку на додану вартість (далі – ПДВ) в розмірі 1 786 521 грн за основним платежем та 339 636 грн за штрафними (фінансовими) санкціями.

    На обґрунтування позову ТОВ «Поліспект» послалося на те, що висновки акта перевірки, на підставі яких винесено оскаржувані податкові повідомлення-рішення, не відповідають дійсним обставинам справи та нормам чинного законодавства, а первинні бухгалтерські документи, отримані від контрагентів відповідають вимогам закону та мають усі необхідні реквізити. Тому вважає, що суми по податкових накладних контрагентів правомірно включені позивачем до валових витрат і податкового кредиту відповідних періодів.

    Суди встановили, що Інспекція провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Поліспект» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства, правильності обчислення та повноти сплати до бюджету податку на прибуток підприємства та ПДВ за період з 30 вересня 2009 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої склала акт від 6 січня 2012 року № 17/23-12/36176804 (далі – Акт).

    У ході перевірки контролюючий орган встановив порушення ТОВ «Поліспект» вимог підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 334/94-ВР), підпункту 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 168/97-ВР), пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 198.6 статті 198, пункту 200.1 статті 200 Податкового кодексу України (далі – ПК).

    На підставі Акта Інспекція прийняла спірні рішення.

    Не погоджуючись зі спірними рішеннями, ТОВ «Поліспект» звернулося до суду з відповідним позовом за захистом своїх порушених прав та інтересів.

    Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 10 квітня 2013 року відмовив у задоволенні адміністративного позову.

    Рішення суду вмотивовано тим, що Інспекція довела, що зміст угод, укладених між позивачем та його контрагентами – ТОВ «ФПГ «Сквош», ТОВ «ФК «Соларіс», не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов’язків та свідчить про намір сторін ухилитися від оподаткування доходів, отриманих внаслідок виконання договору або приховування дійсного об’єкта оподаткування, зменшення бази оподаткування, створення штучних підстав для незаконного відшкодування сум сплачених податків за рахунок коштів бюджету, отримання незаконних пільг з оподаткування.

    Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 29 жовтня 2013 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким задовольнив позовні вимоги: визнав протиправними та скасував спірні рішення.

    Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з відсутності порушень у діях ТОВ «Поліспект» вимог податкового законодавства при формуванні складу валових витрат та податкового кредиту з ПДВ по господарських операціях з придбання товарів (робіт, послуг) у ТОВ «ФПГ «Сквош» та ТОВ «ФК «Соларіс».

    Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 листопада 2015 року залишив у силі рішення суду апеляційної інстанції, при цьому дійшов висновків, що перевірка ТОВ «Поліспект» була призначена відповідно до кримінально-процесуального закону, але за відсутності відповідного судового рішення у кримінальній справі, а отже, у Інспекції не було правових підстав для прийняття спірних рішень.

    6 червня 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява Інспекції про перегляд з підстави, передбаченої пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2015 року.

    На обґрунтування заяви додано копії судових рішень Вищого адміністративного суду України від 16 лютого та 6 квітня 2016 року (№№ 826/1850/13-а, 826/83/13-а відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 5 Закону № 334/94-ВР, підпункту 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону № 168/97-ВР, пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 198.6 статті 198, пункту 200.1 статті 200 ПК. Також були надані копії постанов Верховного Суду України від 5 березня 2012 року, 1 грудня 2015 року (справи №№ 21-421а11, 21-3788а15 відповідно) − як підтвердження невідповідності ухвали суду касаційної інстанції від 2 листопада 2015 року викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах.

    У справах, ухвали від 16 лютого та 6 квітня 2016 року в яких додано до заяви про перегляд судового рішення, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками щодо відсутності підстав для задоволення позову та скасування оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, оскільки поданими позивачами доказами не підтверджено факти реального здійснення спірних господарських операцій.

    У постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року міститься правовий висновок про те, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку, оскільки подані суб’єктом господарювання первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (податкові накладні, акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) тощо) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими податковим органом фактами щодо фіктивної діяльності контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства.

    У постанові від 5 березня 2012 року Верховний Суд України зазначив, що віднесення відображених у первинних документах сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним, оскільки у ході розгляду справи суди попередніх інстанцій встановили, що ТОВ «Фенстер-Омега» і ТОВ «Любомир-1», податкові накладні яких стали підставою для формування ТОВ «Нафта» податкового кредиту, зареєстровані в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України і Реєстрі платників податку на додану вартість за зверненням невстановлених осіб від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності цих товариств, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, а отже, виписані від їхнього імені податкові накладні не можна вважати належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг.

    У заяві про перегляд судових рішень Інспекція просить скасувати рішення касаційного й апеляційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

    Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з підстав, наведених нижче.

    Підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР визначено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3–5.7 цієї статті.

    Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

    Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом  такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних  інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

    Аналогічні за змістом положення містяться й у ПК.

    Так, вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК. Згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

    Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-XIV).

    Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

    Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням має дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

    Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

    Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

    Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

    За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

    Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

    Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.

    Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

    При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

    За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

    Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 ПК, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

    За правилами пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

    Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

    Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

    Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень.

    У справі, що розглядається, суди встановили, що ТОВ «Поліспект» здійснювало фінансово-господарські взаємовідносини з фіктивними контрагентами. Зокрема, в ході розслідування кримінальної справи № 1027161К, порушеної по факту фіктивного підприємництва за частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України, по ТОВ «ФПГ «Сквош» і ТОВ «ФК «Соларіс» встановлено, що засновником та бухгалтером зазначених товариств, є громадянин ОСОБА_1, який за грошову винагороду зареєстрував у 2009 році ТОВ «ФПГ «Сквош» та ТОВ «ФК «Соларіс», проте господарською діяльністю не займався, поточні та розрахункові рахунки на вказані підприємства не відкривав, печатки на вказані підприємства не отримував та звітність до органів податкової служби не надавав.

    І ця обставина не може залишатися неврахованою судом, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального підтвердження її первинними документами.

    У зв’язку з наведеним колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції (нездійснення операції) позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця – права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв’язку з цим юридично дефектних первинних документів, і незважаючи на наявність у платника податку доказів сплати продавцеві вартості товарів/послуг, якщо рух коштів не забезпечений зв’язком з господарською діяльністю учасників цих операцій. При цьому відсутність ділової мети також є підставою для відмови у наданні податкової вигоди.

    Суд касаційної інстанції у справі, що розглядається, фактично погодився із висновками суду апеляційної інстанції, а отже, такі рішення не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.

    З огляду на наведене, відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 243 КАС, постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року, ухвала Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2015 року підлягають скасуванню, а постанова окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2013 року – залишенню в силі.

    Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

    п о с т а н о в и л а:

    Заяву державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити.

    Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2015 року, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року скасувати.

    Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2013 року залишити в силі.

    Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

    Підписи суддів

    Автор: Веб-ресурс «Протокол»

  • ФГВФО запрацює по-новому

    Влада хоче переглянути систему гарантування вкладів. Від початку кризи влада регулярно вносила правки до профільного закону, але ця корекція виглядає істотною: нові правила торкнуться як банків, які вже виводяться з ринку, так і кредитних установ, які хочуть на ньому затриматися. Деякими із запропонованих норм можуть почати зловживати як у ФГВФО, так і в НБУ, вважають експерти.

    Парламентарі пропонують переглянути систему гарантування вкладів фізосіб. Члени комітету з питань фінансової політики та банківської діяльності Верховної Ради Михайло Довбенко, Руслан Демчак, Павло Різаненко (усі – БПП) і Максим Поляков («Народний фронт») 31 березня подали законопроект № 6273 про «підвищення ефективності виведення банків з ринку, продажу активів , а також адаптації до міжнародних стандартів та актів законодавства ЄС».

    У Меморандумі з МВФ влада пообіцяла ухвалити до кінця березня закон, «який зміцнить можливість ФГВФО працювати з активами своєчасно та ефективно, збільшить суму чистих грошових надходжень від активів, надасть юридичний захист персоналу ФГВФО».

    Робота над помилками

    Запропоновані зміни можна розділити на кілька категорій. Перша група правок стосується банків, які вже виведені з ринку. Фонд зможе продавати активи банків-банкрутів ще на стадії тимчасової адміністрації, не чекаючи їхньої ліквідації, що прискорить процес продажу активів, коли їхня вартість ще максимальна, а позичальники ще платять і не запустили процедуру банкрутства. Фонд отримає право переглядати вартість активів банку після затвердження результатів інвентаризації. При цьому активи, які не «пішли з молотка», але вартість яких в ході торгів опускалася нижче 100 мінімальних зарплат (320 тис. грн), можна буде списати. Списання потрібно буде узгодити з адміністративною радою Фонду.

    Щоб запобігти фіктивним операціям, які можуть призвести до зміни черговості задоволення вимог кредиторів, заборонена заміна на договірній основі кредитора у зобов’язанні банку. Передбачено й технологічні ноу-хау: вкладник банку-банкрута зможе отримати гарантовану виплату на свій банківський рахунок. Фонд вже анонсував цю послугу на 2018 рік.

    Уникаючи проблем

    Друга група змін стосується діючих банків. Установи, які зіткнуться з фінансовими проблемами, переведуть у статус тимчасового члена Фонду. Інформацію про це банк буде зобов’язаний повідомляти усім новим вкладникам: після запровадження тимчасової адміністрації їхні вклади не компенсуватимуться. «Кожен вкладник буде розуміти, гарантується його вклад Фондом чи ні. А не як було раніше з постановами НБУ з грифом БТ про проблемність банку, про яку вкладник нічого не знав», – говорить голова комітету із захисту прав вкладників Ради громадського моніторингу Роман Бадаліс. У зв’язку з цим втратить актуальність проблема дроблення договорів, адже нові вклади не підпадатимуть під гарантію. Тому норму, яка визнавала дроблення незаконним, приберуть: законопроект забороняє визнання нікчемними операцій, які призвели до збільшення витрат, пов’язаних з виведенням банку з ринку.

    В період тимчасового членства банк продовжуватиме платити регулярні збори: 0,5% від бази нарахування в гривні та 0,8% – у валюті. Від банків, які ведуть ризикову діяльність, Фонд зможе вимагати сплату підвищених внесків: їх розмір визначатиметься за результатами стрес-тестування.

    Зміняться й повноваження Нацбанку: регулятор отримає право відстороняти членів наглядової ради і правління банку і призначати нових керівників у разі, «якщо фінансове становище банку різко погіршується або він може бути віднесений до категорії неплатоспроможних в найближчому майбутньому».

    Окрема норма присвячена Ощадбанку. Держбанк стане членом Фонду з 1 червня 2018 року – від цієї дати гарантуватимуться тільки вклади фізосіб на суму до 200 тис. грн. До 1 січня 2019 року банк повинен буде привести свою діяльність у відповідність до закону, тобто заплатити усі необхідні внески до ФГВФО. Раніше планувалося «прив’язати» вступ держбанку до членів Фонду до приватизації кредитної установи. НБУ зараз прогнозує, що продаж 20% акцій Ощадбанку відбудеться саме у 2018-му.

    Фонд отримає більше

    Депутати пропонують змінити роботу і самого Фонду. По-перше, встановлено «стелю» вартості залучених Фондом коштів: 1% – при залученні фінансування у Мінфіну (досі Фонд залучав кредити під 9,9-12,5% річних), а у Нацбанку – не вище розміру облікової ставки (зараз це 14%). Ця норма застосовуватиметься при реструктуризації вже взятих кредитів. Автори законопроекту підрахували, що в разі його прийняття Фонд заощадить на обслуговуванні кредиту, взятого у Мінфіну, 85,8 млрд грн. Фонд залучив 59,56 млрд грн, але з урахуванням відсотків (9,9-12,5% річних) має повернути 145,36 млрд грн до грудня 2031 року. Також Фонд звільняється від сплати судового збору за позовами до позичальників та інших осіб.

    Особи, винні у банкрутстві банків, будуть звільнені від кримінального переслідування в разі повного відшкодування заподіяної шкоди. Автори документа пропонують заборонити судам зупиняти рішення Фонду та блокувати роботу уповноважених осіб в якості забезпечувальних заходів за клопотаннями інших осіб. Такий імунітет зараз є у Нацбанку.

    Адміністративна рада ФГВФО зараз складається з п’яти чоловік: по одному представнику від Кабміну та профільного комітету Верховної Ради, два – від НБУ, плюс директор-розпорядник Фонду. Пропонується залишити тільки одного представника від регулятора і додати п’ять незалежних членів. Протягом останніх п’яти років кожен з них не може бути керівником банку, його дочірнього підприємства, представництва або підрозділу; не повинен бути пов’язаною з банком особою або власником кредитної установи. До адміністративної ради не зможуть увійти аудитори, які проводили аудит банків або їхніх дочірніх структур.

    При цьому незалежні члени отримуватимуть ринкову оплату за свою роботу (інші працюють на громадських засадах). Її розмір затвердить президент, але запропонує незалежна компанія з підбору персоналу, що має не менше ніж 10 років міжнародного досвіду надання послуг з підбору керівного складу в іноземних державах.

    Спірні питання

    Експерти підтримують законопроект. «Проект закону, безумовно, позитивний. Я б сказав, що в нього зібрали близько п’яти десятків проблем, з якими зіткнувся ФГВФО, і спробували їх вирішити на нормативному рівні. З найбільш яскравого я б виділив реформування Адміністративної ради Фонду, де збільшена роль незалежних членів — експертів. Часто політична ангажованість держорганів і рад держбанків заважає їм працювати і ефективно виконувати свої функції, те ж саме можна було спостерігати і в ФГВФО», – вважає головний фінансовий аналітик рейтингового агентства «Експерт-Рейтинг» Віталій Шапран.

    Але в ньому є спірні норми. «Багато в чому законопроект непоганий, але ж і містить чимало положень, з якими я б не погодився», – каже Роман Бадаліс. Норми, що дозволяють Фонду списувати активи, які не вдалося продати менше ніж за 320 тис. грн, або проводити переоцінку активів неплатоспроможного банку після затвердження ліквідаційної маси, спричинять зменшення надходжень від продажу активів банкрутів, що зменшує шанси кредиторів останньої черги на повернення своїх грошей. «Але потрібно враховувати, що зараз обсяг ліквідаційної маси якраз підтримується штучно нормативними обмеженнями, і який сенс у тому, що обсяг завищений, а продати нічого не можна: з часом же активи втрачають свою вартість. Я б сказав, відсутність цієї норми і призвело до тієї катастрофи, яку ми сьогодні маємо», – вважає Віталій Шапран.

    Є питання і до превентивних механізмів, які повинні не допустити банкрутство банку. Юрист, екс-співробітник департаменту ліцензування Нацбанку Олександр Ярецький звертає увагу на право НБУ відстороняти від посади керівництво банків і призначати новий менеджмент в разі, якщо фінансовий стан банку погіршується і він потенційно може бути віднесений до проблемних в найближчому майбутньому. «У такій редакції використовуються оціночні судження: наскільки повинен погіршуватися фінансовий стан банку? Що означає «найближче майбутнє»? Що значить «потенційно може бути віднесений до проблемних»? У нас будь-який банк може бути віднесений потенційно до проблемних: список підстав такий же неконкретизований і відданий на відкуп НБУ, – говорить Олександр Ярецький. – Що найважливіше: заміна менеджменту перед крахом банку неминуче породить суперечку. А хто ж винен у його банкрутстві: старий менеджмент або вже новий, призначений регулятором? У підсумку цей механізм може бути використано з метою уникнення відповідальності за банкрутство банку реально винними в цьому особами». На його думку, має сенс запровадити конкретні відчутні підстави для такої санкції та прибрати можливість призначення нового менеджменту регулятором.

    Учасники ринку з побоюванням поставилися до права Фонду встановлювати розмір відрахувань для банків, які ведуть ризикову діяльність. «Мова про диверсифікацію внесків банків йде вже давно. Був варіант підвищувати відрахування для банків, які пропонують вищі ставки за депозитами. Але в законі непогано було б прописати хоча б діапазон відрахувань, щоб розуміти, наскільки можуть вирости внески», – кажуть в одному з банків з іноземним капіталом.

    Оскільки більшість норм були внесені за фактом наявності проблем, а закон не має зворотної сили, то проблеми більшості вкладників банків-банкрутів залишаться невирішеними. «ФГВФО увійшов в кризу таким, яким його створили теоретики. Він не мав досвіду роботи в кризу, тепер, коли такий досвід отриманий, Фонд буде більш готовим до наступної кризи. Це витрати нашого молодого ринку», – вважає Віталій Шапран.

    Автор: Руденко Вікторія

    Джерело: Finclub

  • ВАСУ: Оприлюднення розпорядником публічної інформації на офіційному сайті не звільняє його від обов’язку надати таку інформацію на запит про надання публічної інформації

    Фабула судового акту: Керівництво вищого навчального закладу відмовило у наданні інформації громадській організації мотивуючи це тим, що окрема інформація розміщена на офіційному сайті закладу, а також те, що окремі установчі документи вищого навчального закладу направлялися до ГО.

    Суд першої інстанції з постановою якого погодився і апеляційний суд визнали незаконною відмову вищого навчального закладу у надінні інформації, а саме установчих документів ВИШу, ліцензії, умов вступу тощо.

    З вказаним висновком судів погодився і ВАСУ зазначивши, що обов’язок розпорядника інформації в частині  систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом, визначений ст. 5 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не звільняє останнього від обов’язку надати таку інформацію на запит. Водночас ч. 2 статті 22 Законупередбачено, що відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою у наданні інформації.

    ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

    У Х В А Л А

    І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

    01 лютого 2017 року                                                                                                                                                                               м. Київ

    К/800/1170/14

    Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

    Суддів Рецебуринського Ю.Й. (судді-доповідача),

    Олексієнка М.М.,

    Штульман І.В.,

    розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу

    за позовом Всеукраїнської громадської організації «Комітет конституційно-правового контролю України» (далі — ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України») до виконуючого обов’язки ректора Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського про визнання дій протиправними,

    за касаційною скаргою Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року,

    В С Т А Н О В И ЛА:

    У липні 2013 року ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України» звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати протиправними дії відповідача, що полягають у відмові в задоволенні запиту на інформацію.

    Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року, позов задоволено. Визнано протиправними дії виконуючого обов’язки ректора Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Гусєва С.О. щодо відмови в задоволенні запиту на інформацію №83/1-13 від  5 березня 2013 року.

    У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені ними судові рішення та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

    З’ясувавши обставини справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

    Судами встановлено, що 5 березня 2013 року ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України» направила розпоряднику інформації, ректору Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, запит №83/1-13 про надання інформації яка становить суспільний інтерес у вигляді належним чином засвідчених копій документів, а саме: статуту ВНЗ; свідоцтва про реєстрацію ВНЗ; довідки про включення Вінницького національного технічного університету до Державного реєстру вищих навчальних закладів України з додатками; ліцензії з додатками; довідки з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України; правил прийому до ВНЗ в 2013 році; положення про приймальну комісію; наказу про затвердження складу приймальної комісії; плану роботи і графіку засідань приймальної комісії; дислокації приміщень, які задіяні для підготовки та проведення прийому абітурієнтів; встановлених квот прийому до ВНЗ різних категорій осіб.

    У відповідь на вказаний запит супровідним листом від 22 травня 2013 року №12/541, за підписом  виконувача обов’язків ректора Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Гусєва С.О., позивача повідомлено про те, що запитувана інформація про університет знаходиться на офіційному сайті Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (www.vspu.edu.ua), установчі документи направлялись позивачу в минулому році, та у відповідності до пункту 23.2 Умов прийому до вищих навчальних закладів України у 2013 році «Громадські організації можуть звернутися до Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України із заявою про надання їм права вести спостереження за роботою приймальної комісії».

    Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ректор Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського є розпорядником інформації, а ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України» є суб’єктом, який має право запитувати інформацію, а тому дії щодо не надання запитуваної  інформації є протиправними.

    Відповідно до статті 1 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі — Закон № 2939-VI) публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

    За змістом статті 12 Закону № 2939-VI суб’єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації — фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації — суб’єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

    Як встановлено судами, ВГО «Комітет конституційно-правового контролю України», будучи юридичною особою у формі громадської організації, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 21 Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року № 4572-VI (далі — Закон №4572-VI) для здійснення своєї мети (цілей) наділений правом у порядку, визначеному законом, одержувати публічну інформацію, яка знаходиться у володінні відповідних розпорядників, тобто бути запитувачем інформації.

    Статтею 3 Закону № 2939-VI закріплено право запитувача на доступ до публічної інформації, яке згідно із пунктом 1 частини 1 вказаної статті гарантується, зокрема, обов’язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

    Згідно статті 5 Закону № 2939-VI  доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію.

    Отже, виконання розпорядником інформації обов’язку щодо оприлюднення публічної інформації не звільняє його від обов’язку надати таку інформацію на запит.

    Частиною 2 статті 22 Закону № 2939-VI передбачено, що відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою у наданні інформації.

    Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідач, як розпорядник публічної інформації, відмовляючи позивачу у задоволенні запиту на інформацію, діяв з порушенням норм Закону України «Про доступ до публічної інформації».

    Суди повно і всебічно встановили обставини справи, дали їм належну юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятих судових рішень.

    Керуючись статтями 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

    У Х В А Л И ЛА:

    Касаційну скаргу Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського залишити без задоволення.

    Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року залишити без змін.

    Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута у порядку і з підстав, передбачених статтями 235-237 Кодексу адміністративного судочинства України.

    Судді /підписи/

    Автор: Веб-ресурс «Протокол»

  • Житлово-комунальні послуги: чи завжди треба платити?

    Адвокат ТОВ «Правові стратегії «Юрфак» Каріна Камишева  захистила інтереси клієнта фірми, а саме ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року  судовий наказ  від 11 серпня 2016 року, виданий Печерським районним судом міста Києва, про стягнення на користь ПАТ «Київгаз» заборгованості за спожитий природний газ в розмірі 31456 грн., інфляційне збільшення заборгованості в розмірі 7143,29 грн. та 3% річних в розмірі 1065 грн., скасовано.

    Суд апеляційної інстанції погодився з доводами адвоката ТОВ «Правові стратегії «Юрфак» про те, що  між ПАТ «Київгаз» та споживачем, клієнтом фірми, існує  спір щодо суми заборгованості за спожитий газ, який повинен розглядатися в позовному провадженні, а постачальник газу не довів, що споживачем було перевищено річний обсяг споживання газу та наявність підстав для застосування до споживача тарифу за перевищення обсягів споживання газу.

    З текстом  ухвали Апеляційного суду міста Києва можна  ознайомитись за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64771172.

    Юридична довідка: Наказне провадження є спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, зокрема про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні та  телекомунікаційні  послуги, у якому суддя за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення та підлягає примусовому виконанню.

    При цьому, слід звернути увагу, що якщо між  надавачем житлово-комунальних послуг та споживачем існує спір про право, зокрема обсяг  та/чи якість наданих послуг, застосований тариф, справа  про стягнення заборгованості не може розглядатися за спрощеною процедурою без виклику сторін. У випадку видачі судового наказу про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги в наказному провадженні при наявності спору про право, такий наказ підлягає скасуванню  відповідно до норм Цивільного процесуального кодексу України.

     

  • Власники доріг, вулиць та залізничних переїздів несуть відповідальність за створення безпечних умов руху — стягнення шкоди внаслідок ДТП на суму 60 тис. грн.

    Фабула судового акту: Водій, керуючи автомобілем марки «Honda», рухаючись по вул. Борщагівській зі сторони вул. Комарова в  м. Києві, в лівій крайній смузі дорожнього покриття зі швидкістю приблизно 50-55 км/год, наїхав на кришку каналізаційного люку, яка була відкрита та стояла вертикально в обоймі каналізаційного отвору. В результаті цієї ДТП був пошкоджений автомобіль, чим власнику спричинена матеріальна шкода.

    Враховуючи, що балансоутримувачем зазначеної вулично-дорожньої мережі по вул. Борщагівській в м. Києві є КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва», ВССУ погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відшкодування завданих внаслідок указаної ДТП збитків має здійснювати КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва». Таким чином, стягнуто з КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва» на користь власника автомоблию суму завданої матеріальної шкоди в розмірі 60 875 грн 82 коп

    Підставами для стягнення стали, зокрема,  норма ч. 1 ст. 24 Закону України «Про дорожній рух», відповідно до якої власники доріг органи несуть відповідальність за створення безпечних умов руху на дорогах.

    У п. 11 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року № 198 встановлено, що власники дорожніх об’єктів зобов’язані: своєчасно і якісно виконувати експлуатаційні роботи відповідно до технічних правил з дотриманням норм і стандартів з безпеки руху; постійно контролювати експлуатаційний стан усіх елементів дорожніх об’єктів та негайно усувати виявлені пошкодження чи інші перешкоди в дорожньому, тощо.

    Нарешті, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

     

     

     Ухвала

    ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

    07 листопада 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Попович О.В., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва», публічного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, за касаційною скаргою представника комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва» -Штанько Світлани Олександрівни на рішення апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2016 року,

    в с т а н о в и л а :

    У квітні 2015 року ОСОБА_4звернувся до суду з указаним позовом та просив на підставі ст. ст. 1166, 1167 ЦК України стягнути солідарно із відповідачів матеріальну шкоду у розмірі 61 362 грн 60 коп та 5 000 грн у відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі — ДТП).

    Зазначав, що 15 квітня 2012 року через неналежне утримання автомобільних доріг, а також нагляду за станом каналізаційної мережі по вул. Борщагівській напроти будинку №171/18 в м. Києві, в результаті наїзду на відкритий каналізаційний люк сталася ДТП, внаслідок якої було пошкоджено його автомобіль марки «Honda», номерний знак НОМЕР_1. Вартість відновлювального ремонту складає 61 362 грн 60 коп.

    Крім того просив стягнути з відповідачів завдану йому моральну шкоду, яка була спричинена внаслідок пошкодження його власності та необхідності докладати зусиль для відновлення автомобіля.

    Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково.

    Стягнуто з публічного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» (далі — ПАТ «АК «Київводоканал») на користь ОСОБА_4 суму завданої матеріальної шкоди в розмірі 60 875 грн 82 коп.

    Вирішено питання про розподіл судових витрат.

    В іншій частині позовних вимог відмовлено.

    Рішенням апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2016 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково.

    Стягнуто з комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва» (далі — КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва») матеріальну шкоду в розмірі 60 875 грн 82 коп.

    Вирішено питання про розподіл судових витрат.

    В іншій частині позовних вимог відмовлено.

    У касаційній скарзі представник КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва» — Штанько С.О., посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2016 року, залишити в силі рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року.

    Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» ВССУ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним судом.

    У зв’язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

    Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, ознайомившись із запереченнями на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

    Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

    Відповідно до положень ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

    Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив із того, що шкоду ОСОБА_4 було заподіяно внаслідок неналежного виконання ПАТ «АК «Київводоканал» обов’язків по утриманню каналізаційного люку Чумаківського колектору, на балансі якого знаходиться мережа водопостачання та водовідведення.

    Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що належний ОСОБА_4 автомобіль отримав ушкодження в результаті неналежного утримання вулично-дорожньої мережі, балансоутримувачем якої є КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва».

    Колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції судів з огляду на таке.

    Судами встановлено, що 15 квітня 2012 року, приблизно о 05 год. 50 хв. ОСОБА_4, керуючи автомобілем марки «Honda», номерний знак НОМЕР_1, рухаючись по вул. Борщагівській зі сторони вул. Комарова в  м. Києві, в лівій крайній смузі дорожнього покриття зі швидкістю приблизно 50-55 км/год, наїхав на кришку каналізаційного люку, яка була відкрита та стояла вертикально в обоймі каналізаційного отвору.

    Вказана кришка каналізаційного люка знаходилась напроти будинку №171/18 по вул. Борщагівській в м. Києві на відстані приблизно 35 метрів від лівого краю будинку (відносно фасаду) на лівій крайній смузі для руху автотранспорту, має відмітку на викопіюванні «159.83/151.08» та позначку «К-41».

    Постановою Печерського районного суду м. Києва від 18 травня 2012 року в діях водія ОСОБА_4 не було встановлено складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП.

    Відповідно до висновку головного експерта НДЕКЦ при ГУ МВС України в м. Києві Бородіна А.В. від 25 квітня 2012 року розмір матеріальної шкоди, завданої власнику автомобіля марки «Honda», номерний знак НОМЕР_1, внаслідок зазначеної ДТП, становить 60 875 грн 82 коп.

    Відповідно до ч. 3 ст. 14, ч. 1 ст.16 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху мають права на безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. Водій має право на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху.

    Згідно із ст. 9 Закону України «Про дорожній рух» до компетенції власників автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважених ним органів у сфері дорожнього руху належить: розробка програм та здійснення заходів щодо розвитку, удосконалення, ремонту та утримання у безпечному для дорожнього руху стані доріг, вулиць та залізничних переїздів, зон відчуження; компенсація витрат власникам транспортних засобів, якщо дорожньо-транспортні пригоди сталися з причин незадовільного експлуатаційного утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів, за рішенням судових органів; забезпечення безпечних, економічних та комфортних умов дорожнього руху; забезпечення учасників дорожнього руху інформацією з питань стану аварійності та дорожнього покриття, гідрометеорологічних та інших умов; вирішення питань експлуатації автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів у надзвичайних ситуаціях; термінове усунення пошкоджень на автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах; своєчасне виявлення перешкод дорожньому руху та їх усунення, а у разі неможливості — невідкладне позначення дорожніми знаками, огороджувальними і направляючими засобами; організація виконання встановлених вимог щодо забезпечення безпеки дорожнього руху.

    Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про дорожній рух» власники доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважені ними органи несуть відповідальність за створення безпечних умов руху на дорогах, вулицях та залізничних переїздах, що знаходяться у їх віданні.

    У п. 11 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року № 198 встановлено, що власники дорожніх об’єктів або уповноважені ними органи, дорожньо-експлуатаційні організації зобов’язані: своєчасно і якісно виконувати експлуатаційні роботи відповідно до технічних правил з дотриманням норм і стандартів з безпеки руху; постійно контролювати експлуатаційний стан усіх елементів дорожніх об’єктів та негайно усувати виявлені пошкодження чи інші перешкоди в дорожньому русі, а за неможливості це зробити — невідкладно позначити їх дорожніми знаками, сигнальними, огороджувальними і направляючими пристроями відповідно до діючих нормативів або припинити (обмежити) рух; вирішувати питання забезпечення експлуатації дорожніх об’єктів у надзвичайних ситуаціях, за несприятливих погодно-кліматичних умов, у разі деформації та пошкодження елементів дорожніх об’єктів, аварії на підземних комунікаціях і виникнення інших перешкод у дорожньому русі й разом із спеціалізованими службами організації дорожнього руху і за погодженням з Державтоінспекцією оперативно вносити зміни до порядку організації дорожнього руху; відшкодовувати в установленому законодавством порядку збитки власникам транспортних засобів, якщо дорожньо-транспортна пригода сталася внаслідок незадовільного утримання доріг, вулиць, залізних переїздів.

    Указані правила є обов’язковими для їх власників або уповноважених ними органів, організацій, що здійснюють ремонт і утримання дорожніх об’єктів і користувачів (п. 1 зазначених Правил).

    Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини

    Враховуючи, що балансоутримувачем вулично-дорожньої мережі по вул. Борщагівській в м. Києві є КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва», правильним є висновок суду апеляційної інстанції, що відшкодування завданих внаслідок указаної ДТП збитків має здійснювати КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва».

    Доводи касаційної скарги щодо неналежного утримання ПАТ «АК «Київводоканал» каналізаційної мережі — Чумаківського колектору, який проходить під третьою смугою автомобільної дороги по вул. Борщагівська, навпроти будинку № 171/18, в м. Києві, є необґрунтованими, оскільки саме на власника автомобільної дороги покладається обов’язок постійного контролю за станом усіх елементів дорожніх об’єктів, негайного усунення виявлених пошкоджень, а також відшкодовування збитків власникам транспортних засобів, якщо ДТП сталася внаслідок незадовільного утримання доріг, вулиць, залізних переїздів.

    Доводи касаційної скарги щодо відсутності в матеріалах справи доказів вини КП «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва» є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК України, а також враховуючи визначені цивільним процесуальним законом принципи змагальності й диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов’язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу.

    Відповідно до ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

    Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

    Із врахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст.ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судового рішення.

    Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

    у х в а л и л а :

    Касаційну скаргу представника комунального підприємства «Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району м. Києва» -Штанько Світлани Олександрівни відхилити.

    Рішення апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2016 року залишити без змін.

    Ухвала оскарженню не підлягає.

    Колегія суддів: О.В. Попович

    І.М.Завгородня

    Л.М. Мазур

    Автор: Веб-ресурс «Протокол»

  • Повідомити про новину Рівні права і причини для звільнення: подробиці нового Трудового кодексу

    Верховна Рада України може розглянути і затвердити нову редакцію Трудового кодексу вже до кінця нинішньої сесії – до липня 2017 року.

    Головні зміни до Трудового кодексу такі:

    *При прийомі на роботу обов’язковим стане укладення письмового трудового договору між роботодавцем і працівником. Зараз це відбувається за згодою обох сторін.

    • Вагітні жінки не проходитимуть випробувальний термін при прийомі на роботу.
    • Причиною звільнення співробітника може стати розголошення службової таємниці, грубе порушення правил техніки безпеки, недостатня кваліфікація. Зараз начальник може звільнити співробітника лише за пияцтво, прогули і злодійство.
    • Трудовий тиждень не перевищуватиме 40 робочих годин, а при шкідливих умовах виробництва – 36 годин. За письмової згоди працівника кількість годин може бути збільшена до 44. У цьому випадку за кожну годину понаднормової роботи співробітнику платитимуть втричі більше. Зараз понаднормовий тариф – вдвічі вищий, ніж звичайно. При необхідності працювати з 22:00 до 6:00 оплата робочого часу зросте на 30% (зараз – на 20%).
    • Вводиться поняття гнучкого графіка і можливості роботи на дому. Іншими словами, відпрацьований час фіксуватиметься, але основним критерієм при таких умовах стане якісне виконання роботи в строк.
    • Чоловіки і жінки з рівним досвідом роботи і аналогічними обов’язками отримуватимуть однакові зарплати. Зараз це питання не регламентується.

    Керівникам дозволять стежити за співробітниками за допомогою відеокамер.

    При цьому працівники повинні бути попереджені про це, а камери забороняється встановлювати в приміщеннях, де відеоспостереження може принизити гідність людини. Наприклад, у вбиральні. Зараз можливість відеоспостереження не прописана в Трудовому кодексі.

    • Щорічну відпустку збільшать з 24 до 28 днів. Обідня перерва теж буде регламентована – не менш 30 хвилин, але не більше двох годин. У новому проекті прописано, що працівник має право на короткі перерви протягом дня.
    • Розмір вихідної допомоги працівника в разі скорочення буде збільшений. Сума залежить від стажу співробітника.

    Автори законопроекту кажуть, що новий кодекс може набути чинності 1 січня 2018 року.

    Джерело: Сьогодні

  • Как на практике будет работать безвиз для украинцев

    Днем 6 апреля Европейский парламент проголосовал за отмену визового режима для жителей Украины. К этому страна активно шла последние несколько лет. Как теперь будут происходить поездки в Европу и что нужно о них знать.

    Завтра планировал подавать документы на визу. Теперь не нужно?

    Все зависит от того, когда вы планируете ехать. Решение Европейского парламента — это еще не все. После голосования его должны подтвердить на заседании Комитета постоянных представителей стран-членов ЕС (это может случиться 26 апреля), затем его должен утвердить Совет ЕС. После чего текст решения подписывается президентом Европарламента и представителем Мальты, затем публикуется в Официальном журнале ЕС. Все формальности планируют закончить в начале лета.

    Но Евродепутаты предостерегают украинские власти: если они свернут реформы в стране, у Брюсселя найдутся способы пересмотреть решение и, в худшем случае, безвизовый режим будет приостановлен. Поэтому при планировании поездки в ближайшие несколько месяцев можете смело собирать документы в посольство. Если поездка осенью — лучше пока сохранить время и деньги.

    Что будет вместо визы?

    Для поездки обязательно будет нужен загранпаспорт, но биометрический. Это привычный «загран» в виде книжечки, но с чипом (с фото гражданина, подписью и отпечатками его пальцев). У таких паспортов на обложке — соответствующая отметка. Выглядит так:

    Инструкцию для оформления и стоимость такого паспорта можно посмотреть на сайте Государственной миграционной службы Украины. Правда, прямо сейчас оформить такой документ вам не удастся: все сайты и сервисы упали от наплыва пользователей.

    Только загран? Или другие документы тоже?

    Это — из самых популярных вопросов, регулярно звучащий в пессимистических постах о безвизе. В ЕС действует Шенгенский пограничный кодекс (Schengen Border Code), где указан порядок и правила пересечения границ иностранцами.

    На самом деле тут не будет такого подхода, как в визовом центре, где нужно все. Пограничник может не попросить документов вовсе, а может потребовать ответить на некоторые вопросы и запросить некоторые документы.

    Для туризма и частных поездок:

    • бронь проживания или приглашение (не обязательно официальное — как для визы), если собираетесь остановиться у друзей;
    • обратный билет (если едете автомобилем — это не обязательно);
    • маршрут или план поездки;
    • медицинская страховка.

    Для бизнес-поездок:

    • приглашение на встречу или другой документ, подтверждающий торговые или деловые отношения;
    • билет на выставку или собрание, если целью поездки является их посещение.

    Для бизнес-поездок обратный билет не является обязательным документом, поскольку бизнес-визит может затянуться.

    Выписки из банка придется везти с собой?

    Нет. Свою финансовую состоятельность можно будет доказать, если при вас будут:

    • наличные средства;
    • тревел-чеки;
    • оплаченное проживание и билеты;
    • финансовые гарантии приглашающей стороны;
    • кредитки.

    Имеется в виду не все вышеперечисленное сразу, это — опции. Достаточно будет, если при вас будут кредитные карты со средствами или наличность.

    Ну все, на учебу в Германию!

    Не торопитесь. Ездить можно будет ради туризма, проведать родственников или друзей, в деловые поездки. Нельзя пользоваться безвизовым режимом, чтобы устраиваться на работу в ЕС — для этого нужна рабочая виза. Точно также нельзя ехать на учебу. По поводу длительности поездки: нужно выполнять «правило 90 дней» — пребывание в Шенгене не дольше 90 дней на каждые 180 дней. «Не работать без рабочей визы» и «Придерживаться правила 90 дней» — это ключевые правила для путешествий в ЕС.

    Если у меня действующая мультивиза в старом паспорте — так можно будет ездить?

    Действующие визы продолжают действовать. Например, если у вас есть мультивиза в паспорте старого образца — можете ездить по ней до окончания срока действия.

    А раз Брексит, то в Британию нельзя?

    Нет, нельзя. Как и в Ирландию. Зато можно поехать во все остальные страны, в том числе Норвегию, Швейцарию, Болгарию, Хорватию, Кипр, Румынию, Лихтенштейн, Исландию.

    Если я живу в Крыму или Донецке, ехать можно?

    Как уже говорилось выше, ехать могут все жители Украины. Поэтому даже если вы проживаете на оккупированных территориях, но имеете паспорт гражданина Украины, проблем не будет.

    А есть те, кого не пустят?

    Пограничники могут не пропустят людей, которые нарушали европейские законы или не имеют при себе необходимых документов. Например, обратного билета или обычный паспорт без визы.

    Ну зато теперь будем летать в Европу с билетами по 5 евро!

    На самом деле нет. В Украине уже работает WizzAir и даже собирается запуститься RyanAir (контрактов с аэропортами в Киеве так и нет). Более того, вы наверное не знаете, но и МАУ себя позиционирует как лоукост (некоторые рейсы WizzAir и МАУ и вправду стоят приблизительно одинаковых денег). И это еще не все лоуксот-перевозчики. Другое дело, что дешевых билетов на каждый рейс поставляется совсем немного и их обычно очень быстро выкупают.

    Поэтому основная прелесть безвизового режима — отсутствие необходимости собирать документы и стоять в очередях в визовые центры. Если европейские чиновники не подкачают, в ближайшие время жители Украины от этого избавятся.

    Автор: Ольга Карпенко

    Источник: AIN.UA

  • Недобросовісність сторін та дотримання строків позовної давності повинен встановити суд при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна укладеного без згоди одного з подружжя

    Аналізуйте судовий акт:  Підозріла історія, про непомітно відчужену квартиру, яка була придбана подружжям у 2005 році під час шлюбу та зареєстрована на чоловіка, а потім через рік продана третій особі без згоди дружини, і нарешті подарована новим власником ще одній особі того ж року. У 2015 році дружини ініціює позов про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та просить суд витребувати квартиру у обдарованої особи, як таку, що перебуває у чужому незаконному володінні. Позов обґрунтовується тим, що дружина начебто не знала про відчуження чоловіком квартири і довідалась про це лише після розірвання шлюбу, тобто в 2014 році. Звичайно, дружина була проти такої продажи, своєї згоди не надавала і вважає на підставі ст. 65 СК України, що її право спільної сумісної власності на квартиру порушене.

    Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій стали на бік дружини, визнали договір купівлі-продажу квартири недійсним та витребували квартиру на її користь.

    ВСУ скасував ці судові акти та направив справу на новий розгляд.

    Слід відмітити, що останнім часом ВСУ відходить від автоматичного визнання недійсним правочину, об’єктом якого є спільне сумісне майно подружжя набуте у шлюбі, коли таке майно продане одним з подружжя третій особі без письмової та/або нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя. ВСУ зобов’язує суди у кожному подібному випадку встановлювати недобросовісність сторін при укладанні спірного договору для визнання його недійсним. Наприклад, чи знав або повинен був знати покупець спірного майна про те, що майно належить подружжя на праві спільної сумісної власності або чи доведено у справі, що продавець, тобто один з подружжя, дійсно не отримав згоди на розпорядження спірним майно від іншого з подружжя.

    Разом з цим ВСУ підкреслив необхідність для суду правильно підходити до поновлення строку позовної давності, адже у цій справі дружина звернулась до суду із позовом аж через 8 років після укладання її чоловіком договору купівлі-продажу квартиру, хоча практично весь цей час залишалась з ним у шлюбі. Тут ми знову оперуємо термінами «не знав» та «не міг довідатись», які зазначені у ст. 261 ЦК України.  Саме позивач (дружина) повинен довести суду, що він НЕ міг довідатись про своє порушене право протягом 8 років, лише одного факту звернення до суду недостатньо.

    ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-17цс17: За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

    Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

    За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

    За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

    За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

    Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

    Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

    Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

    Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

    З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

    Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

    Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

    Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

    Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

    Суддя  Верховного Суду України                                         Я.М. Романюк

                                                                                                                  

    ПОСТАНОВА

    ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

    22 лютого 2017 року   м. Київ

    Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

    головуючого Романюка Я.М.,
    суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,  
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,

     

     

    розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу і витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_4 про перегляд рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року,

    в с т а н о в и л а :

    У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік. Під час шлюбу, 25 квітня 2005 року, за спільні кошти ними на підставі договору купівлі-продажу була придбана у власність спірна квартира АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року без її згоди ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3 30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4. Про відчуження квартири позивачка довідалася лише після розірвання шлюбу в 2014 році. Вважає свої майнові права порушеними, а тому просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, витребувати вказану квартиру з незаконного володіння ОСОБА_4.

    Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року позов задоволено частково.

    Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між  ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР 1.

    У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

    Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позову про витребування квартири АДРЕСА 1 із незаконного володіння ОСОБА_4.

    Ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.

    Витребувано вказану квартиру із незаконного володіння ОСОБА_4.

    В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

    Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

    У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статей 215, 216, 261, частини 3 статті 368, 369, 388 ЦК України.

    Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

    На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

    Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік.

    Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3.

    30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4.

    Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновками якого в незміненій частині погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна квартира є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а при укладенні договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року ОСОБА_2 розпорядився спільним майном подружжя без згоди дружини.

    Крім того, оскільки ОСОБА_4 набула у власність спірну квартиру на підставі наступного (після договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року) безвідплатного договору в особи, яка не мала права її відчужувати, то власник/співвласник ОСОБА_1 наділена законними правами на витребування такого майна в порядку частини третьої статті 388 ЦК України.

    Також, суд касаційної інстанції погоджуючись з рішенням апеляційного суду, дійшов висновку, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, ОСОБА_1 стало відомо лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, тому із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності.

    У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

    — від 5 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суд встановив у справі обставини, які свідчать про те що на час укладення договору іпотеки особа у шлюбі не перебував і банку надав копію паспорта без відмітки про шлюб. Разом із цим в анкеті позичальника  зазначено, що особа не одружений, а майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про це також зазначено і у спірному договорі, а тому відсутні підстави для визнання спірного  договору недійсним.

    — від 23 листопада 2016 року, від 19 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядженням майно, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

    У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:

    — від 16 листопада 2016 року суд виходив із того, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

    — від 7 грудня 2016 року суд виходив із того, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

    — від 12 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив. Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК України, статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає.

    Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та  невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статті 369 ЦК України.

    Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

    За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

    Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

    За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

    За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

    За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

    Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

    Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

    Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

    Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

    З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

    У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору купівлі — продажу ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3.

    Однак, судом не з’ясовано, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2 при укладенні договору купівлі-продажу, та контрагент за таким договором, чи знала третя особа – ОСОБА_3, чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і чи при укладенні ОСОБА_2 договору купівлі-продажу щодо розпорядження спільним майном він діяв за згодою другого з подружжя.

    Крім того, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме 261 ЦК України.

    Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

    Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

    Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

    При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

    Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

    Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

    Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

    Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

    Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

    У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, стало відомо ОСОБА_1 лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, то із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності.

    Однак, приймаючи до уваги зазначені пояснення ОСОБА_1 та застосовуючи положення частини першої статті 261 ЦК України, суди не врахували, що спірний договір купівлі-продажу квартири було укладено 4 липня 2006 року, а із зазначеним позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише у січні 2015 року, тобто зі спливом 8 років. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

    Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мала ОСОБА_1 об’єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Крім того, необхідно встановити, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа — контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

    Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

    Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

                                                                                                п о с т а н о в и л а :

    Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково.

    Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року скасувати, справу направити новий розгляд до суду першої інстанції.

    Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

    Підписи суддів

  • ВСУ: Свідоцтво про право власності та рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухомість оскаржується за правилами цивільного судочинства (ВСУ від 24 січня 2017р. у справі № 21-1559а16)

    Фабула судового акту: Питання за правилами якого судочинства повинні оскаржуватись рішення, дії та документи видані державний реєстратором актуальне вже останні три роки. Поєдинок між юрисдикціями продовжується, а простий люд так і не знає куди звертатись.

    Адмінсуди сміливо протирічать обов’язковим порадам ВСУ і продовжують приймати позови проти державних реєстраторів та ухвалювати зобов’язальні рішення. Державні реєстратори цим активно користуються і оскаржують аж до ВСУ, на що втрачаються роки. ВСУ в свою чергу принципово не змінює свою позиції і наполягає на тому, що подібні позови повинні розглядатись за правилами цивільного судочинства. Зокрема, з цього приводу ухвалена на спільному засіданні трьох палат Постанова від 14 червня 2016року № 21-41а16.

    Проте, в Україні є ще ВАСУ, який підтримує адмінсуди першої та апеляційної інстанцій….

    Так чи інакше у цій битві юрисдикцій виграє недбалий, а іноді і скорумпований державний виконавець, а програє фізична чи юридична особа, яка намагається захистити своє право власності.

    Слід додати, що ВСУ у цій постанові роз’яснив, що рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого речового права у порядку цивільного судочинства. Проте, звичайно не висловився, чи є це є це підставою для поновлення строків на оскарження…

     

     

    ПОСТАНОВА

    ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

    24 січня 2017 року                                                                                                                                                                                             м. Київ

    Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

    головуючого Гриціва М.І.,
    суддів: Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б.,

    за участю:        секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,

    представників: Генеральної прокуратури України – Баклан Н.Ю.,

    третьої особи ОСОБА_1 – ОСОБА_4 –

    розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради (далі –Міськрада), ОСОБА_2 до реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції (далі – Реєстраційна служба), державного реєстратора Реєстраційної служби ОСОБА_3, третя особа – ОСОБА_1, про скасування рішення,

    встановила:

    У жовтні 2014 року заступник прокурора м. Одеси звернувся до суду в інтересах держави в особі Міськради з позовом про зобов’язання скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 11 лютого 2014 року № 1 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі – Рішення), скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 11 лютого 2014 року № 2 (далі – Свідоцтво) та державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 на вказаний житловий будинок.

    У листопаді 2014 року з аналогічним позовом звернулась ОСОБА_2.

    На обґрунтування позовних вимог послався на те, що державну реєстрацію права власності на житловий будинок здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки згідно з Порядком реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (був чинним на час виникнення спірних відносин; далі – Порядок), реєстрація права власності з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно щодо новозбудованого або реконструйованого нерухомого майна проводиться за наявності державної реєстрації права власності на земельну ділянку, на якій розташоване таке майно.

    Суди встановили, що ОСОБА_1, який є власником АДРЕСА_2, право на яку набув за договором дарування від 15 жовтня 2002 року № 3, здійснив роботи з реконструкції цієї квартири у спосіб добудови до неї індивідуального будинку, який згідно з актом готовності об’єкта до експлуатації від 1 листопада 2010 року № 4 є закінченим будівництвом. Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області видала сертифікат відповідності від 1 листопада 2010 року № 5, згідно з яким житловий АДРЕСА_1 загальною площею 105,5 кв. м відповідає проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.

    3 лютого 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Реєстраційної служби із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) на житловий будинок АДРЕСА_1. До заяви долучив технічний паспорт, акт готовності об’єкта до експлуатації, сертифікат відповідності, довідку про резервування адреси об’єкта нерухомого майна.

    11 лютого 2014 року державний реєстратор ОСОБА_3 на підставі поданих документів прийняла Рішення та видала Свідоцтво.

    Одеський окружний адміністративний суд постановою від 19 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року, позов задовольнив.

    Вищий адміністративний суд України ухвалою від 7 грудня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини п’ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС).

    Суди виходили з того, що державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок без документа, що посвідчує право на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, чим порушив вимоги частин першої, другої статті 376 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та пункту 46 Порядку.

    Не погоджуючись із ухвалою касаційного суду, ОСОБА_1звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав, встановлених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 КАС, у якій просить скасувати всі постановлені у справі рішення, закрити провадження у справі в частині позовних вимог про скасування Свідоцтва та залишити без розгляду вимоги про визнання протиправним та скасування Рішення.

    На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм права ОСОБА_1 послався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 лютого 2010 року, 19 січня, 18 грудня 2012 року, 25 квітня і 22 жовтня 2013 року та 6 лютого 2014 року (справи №№ К-1037/08, К/9991/56754/11, К/9991/3754/12, К/9991/34837/11, К/800/11055/13, К/9991/9201/12 відповідно), в яких суд за аналогічних обставин вказав, що спори з приводу визнання неправомірними свідоцтв про право власності є приватноправовими, тому не підлягають розгляду в адміністративних судах. З огляду на такі обставини суд закрив провадження у справах.

    Посилається також на невідповідність рішення суду касаційної інстанції правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду України від 24 лютого та 10 березня 2015 року (справи №№ 21-34а15, 21-547а14 відповідно). У цих рішеннях колегія суддів дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

    У судовому засіданні прокурор Генеральної прокуратури України та представник заявника підтримали наведені у заяві доводи й навели міркування, подібні зазначеним у позові і заяві.

    Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала пояснення сторін, перевірила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.

    Предметом спору у цій справі, як випливає зі змісту її фактичних обставин, були реєстраційні дії із державної реєстрації за заявником права приватної власності на житловий будинок за вказаною вище адресою та видачі свідоцтва про право власності на нього.

    Цей спір сторони та суди визнали таким, що належить до юрисдикції адміністративних судів.

    Однак в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалося між його суб’єктами, такий висновок не можна визнати правильним.

    За частиною першою статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) під державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно розуміється офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

    Згідно з пунктом 46 Порядку для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв’язку з набуттям права власності на новозбудовані чи реконструйовані об’єкти нерухомого майна заявник, крім документів, що зазначені у пунктах 28, 29 і 31 цього Порядку, подає органові державної реєстрації прав документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку (крім випадків реконструкції квартири, житлового або нежитлового приміщення), а також витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документі, що посвідчує речове право на земельну ділянку, відсутні відомості про її кадастровий номер).

    Відповідно до частин першої–третьої, п’ятої статті 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

    Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

    Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

    На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

    Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

    Окрім зазначених вище обставин, суди встановили також, що серед переліку документів, доданих ОСОБА_1до заяви про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, не було документа, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок.

    Було відомо й про те, що відносно використання земельної ділянки, на якій розташована будівля за АДРЕСА_1, виник спір, сторонами в якому є ОСОБА_2, ОСОБА_1 та інші.

    Зокрема, ОСОБА_1 ще до реєстрації права власності за ним на житловий будинок АДРЕСА_1, звертався до Приморського районного суду міста Одеси з адміністративним позовом до управління архітектури та містобудування Міськради, третя особа – ОСОБА_2, в якому просив скасувати виданий ОСОБА_2 попередній висновок зазначеного управління від 11 травня 2012 року про можливість передачі у власність спірної земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_2.

    Приморський районний суд міста Одеси постановою від 8 серпня 2013 року позов задовольнив. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 жовтня 2013 року постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову – про відмову у задоволенні позову (справа № 522/7800/13-а). У цій постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виник спір відносно земельної ділянки на АДРЕСА_2, яка межує із земельною ділянкою, власником якої є ОСОБА_2 Остання не надає згоду на передачу спірної ділянки позивачу та сама претендує на неї. Послався суд і на те, що в цьому спорі не існувало підстав для узгодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами і, оскільки позивач не наділений жодним правом на зазначену земельну ділянку, його вимоги про скасування попереднього висновку управління архітектури та містобудування Міськради від 11 травня 2012 року про можливість передачі у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_2 є безпідставними.

    ОСОБА_1 звертався до Міськради із заявою від 17 серпня 2011 року про передачу йому у власність земельної ділянки площею 0,0293 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Структурний підрозділ міськради через відмову суміжного землекористувача погодити межі земельної ділянки дійшов висновку, що розв’язання порушеного у зверненні питання належить до компетенції суду, до якого й рекомендував ОСОБА_1 звернутися.

    Згідно з матеріалами справи у Київському районному суді міста Одеси розглядається цивільна справа № 520/10434/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Міськради про визнання права на отримання земельної ділянки у власність, про усунення перешкод в оформленні права власності.

    Аналіз зазначених фактичних обставин дає підстави вважати, що оспореним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про право на конкретну земельну ділянку, збудовану будівлю на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, і право власності на яку (будівлю, нерухоме майно) може бути визнане судом, якщо це не порушуватиме прав інших осіб.

    Наведена правова ситуація дозволяє дійти такого правового висновку.

    Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

    У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

    Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

    Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

    Рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, ухвалено щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв’язані й питання, пов’язані з реєстрацією права власності на будівлю. Позаяк це рішення, як і рішення судів попередніх інстанцій, помилково були розглянуті в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС вони підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі – закриттю.

    Отже, заява підлягає задоволенню в частині скасування усіх судових рішень.

    Рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого речового права в порядку цивільного судочинства.

    Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

    постановила:

    Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

    Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня   2015 року, ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 7 грудня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити.

    Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

    Головуючий                                                    М.І. Гриців

    Судді:                                                                 О.Ф. Волков

    О.В. Кривенда

                                                                                                  О.Б. Прокопенко

  • Адвокат во время обыска, допроса. Краткая инструкция к действию.

    1. Проблема возникает с допроса или обыска

    2. Перечень действий следователя по экономическим преступлениям:

    — временный доступ к документам

    — обыск

    — допросы

    — экономическая экспертиза

    — назначение внеплановой проверки

    — арест счетов

    — арест имущества

    — предъявление подозрения

    3. Для эффективного попадания на обыск адвокат должен прибыть в течение 30 мин, должен быть договор с адвокатом, клиент должен требовать от следователя допустить адвоката.

    4. Клиент должен указать на копии определения об обыске (которая остается у следователя) о том, что он желает привлечь конкретного адвоката

    5. Возможно заключение договора с охранной фирмой, которая может помочь адвокату проникнуть в помещение.

    6. Адвокат никогда не просит следователя допустить его на обыск. Понятия «допуск адвоката на обыск» в УПК не существует.

    7. В договоре с адвокатом надо предусмотреть пункт о возможности адвоката демонтировать окна и двери клиента. Договор с адвокатом должен быть заключен с владельцем помещения, или лицом присутствующем на обыске. Договор может заключить третье лицо в интересах клиента.

    8. Адвокат должен проверить определение суда об обыске (кому разрешено проводить обыск, где должен проводиться обыск, что разрешено изъять, срок действия определения)

    9. Не допустить на обыск можно, если у клиента есть физическое преимущество перед оперативной группой и есть недостатки в определении суда

    10. Не забыть заявить о видеофиксации обыска

    11. На обыске адвокат обязан держать лидерство, иначе лидерство перехватит следователь

    12. Обязательно надо проводить обучение персонала предприятия

    13. Что могут изъять дополнительно:

    — наличка

    — документы иностранных компаний

    — предметы запрещенные законом

    -документы черной бухгалтерии

    14. Клиенты адвоката на обыске – это не только топ-менеджмент, а и все сотрудники предприятия

    15. Задачи адвоката во время обыска:

    — минимизация изъятия техники – изымать можно только то, что указано в определении или содержит следы преступления

    — минимизация личного досмотра сотрудников – не отдавать добровольно ничего, в т.ч. телефоны. Женщины также могут физически препятствовать личному досмотру.

    Охрана может не позволить оперативникам досматривать сотрудников.

    — защита бизнес процессов – адвокат общается с сотрудниками, успокаивает их, не позволяет их допрашивать и досматривать. Можно персонал озадачить сбором и записыванием нарушений следователя. Главное – не дать сотрудникам бояться следователя.

    — защита денег – сейф не открывать сразу, детально переписать номера купюр, не давать сразу легенду происхождения денег

    — обеспечить доступ сотрудников к воде, еде и туалету – обязательно.

    16. Адвокат детально описывает изъятое имущество. Можно предложить следователю самостоятельно оформить перечень изъятого имущества.

    17. Адвокат обязательно должен указать в протоколе о нарушениях следователя. Отдельно уделить внимание понятым – любые нарушения или отклонения. Обязательно зафиксировать их адрес проживания.

    После обыска адвокат может встретиться с понятыми и опросить их (составить акт опроса). Задача – дискредитировать понятых и признать протокол недопустимым доказательством.

     

    18. В протоколе также указать все нарушения записанные сотрудниками, а также нарушения, которые пожелает внести клиент.

    19. Зафиксировать и отразить в протоколе все факты насилия.

    20. После обыска необходимо отобрать пояснения у сотрудников предприятия, пока они находятся в эмоциональном состоянии. Оформить заявления о преступлении

    21. После обыска адвокат должен сразу подать заявление о возврате изъятого имущества.

    22. Судебная практика: на все изъятое имущество, если оно прямо не идентифицировано в определении об обыске, надо налагать арест

    23. Подавать заявление о возврате имущества и обжаловать действия следователя надо до тех пор, пока не попадем на нужного судью

    24. Сразу после обыска надо подать несколько заявлений о преступлении на следователя с разной подсудностью. Можно также сразу указать в протоколе обыска о совершенном следователем преступлении. Это заставляет следователя больше работать и меньше уделять времени клиенту.

    Заявление на следователя подписывают потерпевшие. Кроме того, проводится видео опрос потерпевших и составляется акт опроса адвокатом.

    25. Адвокат должен отслеживать подачу следователем ходатайства об аресте изъятого имущества

    26. Арест компьютерной техники возможен только в том случае, если она содержит следы преступления

    27. При рассмотрении ходатайства об аресте имущества необходимо использовать эмоции (рассказать о предприятии, о работниках, об инвесторах, о блокировании следователями работы предприятия и т.д.)

    Снятие ареста со счета проводить у того судьи, который обычно это делает. Переподавать столько раз, пока жалоба (заявление) не попадает на нужного судью. Хорошо описывает снятие ареста киевский судья Чернушенко.

    В апелляцию не обжаловать, пытаться снять в первой инстанции

    28. В ответах на запросы по ст. 93 УПК обязательно указывать, что желаете участвовать в судебном заседании при решении вопроса о временном доступе к документам

    29. Обязательно обжаловать определение суда о временном доступе к документам. Иногда получается отменить.

    30. Если дело идет к предъявлению подозрения – начинать собирать характеризующие материалы на клиента. Это необходимо будет при рассмотрении ходатайства о мере пресечения. После предъявления подозрения – сразу уезжать из страны на лечение (подготовить справку и предоставить в суд). По телефону об этом ни с кем не общаться, т.к. могут вестись негласные следственные действия, результаты которых будут представлены в суд.

    31. ДОПРОС. При получении от следователя большого количества повесток – никто на допрос не идет.

    32. Сотрудники предприятия идут на допрос, только если следователь выписал не более 5-ти повесток.

    33. Показания клиента никогда не будут использованы следователем в пользу клиента.

    34. Идти на допрос и давать показания можно:

    — если есть возможность привода,

    — если выиграли в административном суде ППР

    — если надо поменять показания

    — если надо дать показания для последующей экспертизы

    35. Адвокат (если он один) не должен вступать в конфликт со следователем при клиенте. Если адвокатов два – один вступает в полемику со следователем, другой – консультирует клиента. Клиент сидит между адвокатами.

    36. Клиент никогда не должен давать показания под запись

    37. Перед допросом обязательно пообщаться с клиентом и подготовить его к процедуре, сценарию допроса

    38. При допросе не давать следователю ксерить паспорт, обязать следователя зачитать фабулу дела и разъяснить права клиенту.

    39. Клиент должен знать что делать, если адвоката выдворят с кабинета.

    40. Никогда не соглашаться на «Угоду про визнання винуватості», т.к. если суд её не утвердит, в дальнейшем клиенту будет сложно перестроиться на невиновность.

    41. Ст. 205 УК Украины – пока «фиктарь» не признал свою вину, приговора не будет.

    42. Есть смысл проверять контрагентов на наличие приговора по ст. 205 УК Украины.

    43. Обязательно надо всегда обжаловать админ протоколы.

    Автор консультации: адвокат Вадим Семёнов

    Автор: Веб-ресурс «Протокол»

  • Розмір аліментів на дитину в Україні: яка сума в 2017 році?

    Питання про те, на який розмір аліментів на дитину можна розраховувати в Україні, дуже часто виникає в повсякденному житті. Як правило, вважається, що на законодавчому рівні затверджені конкретні суми, які виплачуються на утримання дітей в разі призначення аліментів. Однак, це не так. Законодавство не містить ніяких чітких розмірів, цифр або сум таких виплат.

    Розмір аліментів індивідуальний і він визначається судом в кожному конкретному випадку. Ухвалюючи відповідне рішення, суд відповідно до ст.182 Сімейного кодексу України (далі — СК України) зобов’язаний врахувати стан здоров’я та матеріальне становище як дитини, так і самого платника аліментів, а також інші обставини, що мають істотне значення (наприклад, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки або сина).

    Незважаючи на викладене, перед вирішенням питання про доцільність ініціювання процедури стягнення грошей на утримання дитини, важливо хоча б приблизно уявляти відповідь на питання про аліменти: скільки ж можна отримувати в результаті?Перш за все, слід пам’ятати, що відповідно до ч.3 ст.181, ст.183, ст.184 СК України розмір аліментів може визначатися судом двома способами:

    1) у частці від доходу того з батьків, який буде платити аліменти (іншими словами розмір аліментів буде визначено приблизно наступним чином — «в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно»;

    2) у твердій грошовій сумі (розмір аліментів буде визначено конкретною сумою — наприклад «1000 гривень щомісяця»).

    Перший варіант є загальним правилом, другий — застосовується у разі, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід або при наявності інших істотних обставин.

    Таким чином, однозначно і точно відповісти на запитання про розмір аліментів не можна. Разом з цим існують деякі аспекти, які дозволяють приблизно зорієнтуватися в цьому питанні.

    По-перше, законом визначено мінімальний розмір аліментів на дитину, тобто сума, менше якої аліменти не можуть бути (якщо аліменти менше цього розміру, дитині призначається державна допомога в розмірі різниці між визначеним і мінімальним розміром аліментів).

    Згідно зі ст.182 СК України такою мінімальною сумою аліментів на одну дитину є сума, яка дорівнює 30 відсоткам прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. З огляду на положення Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», в 2017 році щомісячна сума аліментів не може бути менше:

    1) для дитини віком до 6 років: з 01 січня — 406,5 грн., з 01 травня — 427,8 грн., з 01 грудня — 447,6 грн.;

    2) для дитини віком від 6 до 18 років: з 01 січня — 506,7 грн., з 01 травня — 533,1 грн., з 01 грудня  — 558 грн.

    По-друге, для приблизного визначення який розмір аліментів на практиці призначається судом можна проаналізувати відповідні судові рішення.

    Наприклад, в 2016 році судами частіше приймалися рішення про стягнення аліментів у розмірі 1/3 — 1/4 частини всіх видів доходу платника аліментів.

    Що стосується твердої грошової суми, то нижче наведені приклади сум аліментів, які стягувалися судами в 2016 році (щомісячний платіж):

    1 000 грн. — Печерський районний суд м.Києва;

    1 500 грн. — Печерський районний суд м.Києва;

    2 000 грн.— Печерський районний суд м.Києва;

    750 грн. — Деснянський районний суд м.Києва;

    1 500 грн. — Дарницький районний суд м.Києва;

    1 378 грн. — Оболонський районний суд м.Києва;

    500 грн. — Бабушкінській районний суд м.Дніпропетровська;

    550 грн. — Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська;

    500 грн. — Індустріальний районний суд м.Дніпропетровська;

    800 грн. — Індустріальний районний суд м.Дніпропетровська;

    700 грн. — Московський районний суд м.Харкова;

    1 000 грн. — Балаклійський районний суд Харківської області;

    650 грн. — Червонозаводський районний суд м.Харкова;

    1 200 грн. — Дзержинський районний суд м.Харкова;

    1 500 грн. — Галицький районний суд м.Львова;

    1 000 грн. — Сихівський районний суд м.Львова;

    1 000 грн. — Залізничний районний суд м.Львова;

    770 грн. — Личаківський районний суд м.Львова.

    Звичайно, зустрічаються в судовій практиці випадки і з набагато більшими сумами:

    6 000 грн. — Галицький районний суд м.Львова;

    10 000 грн. — Приморський районний суд м.Одеси;

    10 000 грн. — Київський районний суд м.Одеси.

    Важливо відзначити, що зазначені вище приклади не є середніми або типовими, вони визначені методом випадкової вибірки (тобто аналіз всіх рішень суду може показати інші суми, які найчастіше зустрічаються). При цьому, кожен може самостійно скористатися Єдиним державним реєстром судових рішень і подивитися судову практику по даній категорії справ в конкретному потрібному суді.

    Джерело: Pozov

  • Як відшкодувати шкоду, завдану водіям через поганий стан доріг?

    Останнім часом, досить поширеним є жарт про те, що з настанням такої довгоочікуваної весни першим розтає не сніг, а асфальт на дорогах. Однак для водіїв цей гумор не є веселим. Така погана якість дорожнього покриття негативно впливає на стан автомобілів.

    Для того, щоб притягнути до відповідальності за бездіяльність комунальні служби за неналежне утримання дорожнього покриття, кожному водію необхідно знати основні базові кроки, які допоможуть довести правоту в суді та стягнути компенсацію за пошкоджене авто.

    Перші дії водія при ДТП передбачені Правилами дорожнього руху. Спочатку, необхідно зупинитися, включити «аварійку» і встановити знак аварійної зупинки. Не варто переміщати автомобіль. Викличте швидку допомогу і надайте першу допомогу постраждалим, якщо вони є. Після цього викличте поліцію і зафіксуйте обставини аварії, запишіть контакти очевидців ДТП (якщо такі є) — все це потім допоможе в ході розгляду адміністративної справи.

     

    Наступним кроком, до того як прибудуть співробітники поліції, стане зібрання якомога більше доказів поганої якості дороги. Ці дані знадобляться для складання адміністративного протоколу. Кращий спосіб фіксації — це фото- і відеозйомка. Якщо в машині є відеореєстратор — відмінно, запис з нього може послужити надійним доказом у суді. Можна скористатися камерою мобільного телефону, планшета, фотоапарата.

    Розкажіть детально представникам поліції їм про те, що трапилося і простежте, щоб всі деталі були зафіксовані в протоколі і схемі ДТП. На схемі ДТП обов’язково повинні бути відображені дорожні умови, розміри ділянок з різним станом дорожнього покриття; розміри і розміщення дефектів. Якщо будь-які деталі співробітник поліції не відображає (або не хоче відобразити), то необхідно обов’язково вказати це в ваших письмових зауваженнях до схеми і протоколу ДТП. Однак варто пам’ятати, що ключовим елементом протоколу буде відображення глибини ями.

    Вимагайте щоб співробітники поліції викликали представників дорожньої служби. Згідно п.11 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони (затверджені постановою Кабміну від 30.03.1994 N198), дорожньо-експлуатаційні організації зобов’язані разом з поліцією брати участь в огляді місць ДТП для визначення дорожніх умов. Якщо відповідна посадова особа не викликалася або не прибула до місця події, вкажіть це у зауваженнях до протоколу ДТП. Найголовніше, протокол повинен бути оформлений на місці ДТП, а в якості причини події повинно бути зазначено незадовільний стан дорожнього покриття. (ДТП або пошкодження авто сталося внаслідок поганого стану дороги)!

     

    Протокол повинен бути складений за ч. 4 ст.140 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП). Ця стаття передбачає відповідальність посадових осіб дорожньо-експлуатаційних організацій, за порушення правил, норм і стандартів при утриманні автомобільних доріг і вулиць, невжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху чи позначення на автомобільних дорогах і вулицях місць провадження робіт. Обов’язково запишіть дані інспектора поліції, зробіть якомога більше детальних фотографій і відеозйомок місця ДТП.

    Для встановлення збитку зверніться в офіційне СТО, або до незалежних оцінювачів. Довідка про пошкодження транспортного засобу оформляється на місці ДТП. Копію схеми і фотографії (якщо зйомка проводилася співробітниками поліції) можна отримати за письмовим зверненням до районного підрозділу поліції (за місцем ДТП).
    Справи про адміністративні правопорушення за ч.1-3 ст.140 КУпАП розглядаються органами національної поліції, а по ч.4 ст.140 КУпАП — районними судами. В останньому випадку, крім штрафів, для винних передбачена адміністративна відповідальність за порушення правил утримання доріг, та навіть арешт на термін від п’яти до десяти днів.

    Документи, які потрібно зібрати для подачі позову в суд:
    — Довідка з поліції про ДТП;
    — Копія протоколу про ДТП і схеми;
    — Фотографії з місця ДТП;
    — Експертна оцінка збитку;
    — копія рахунку за проведення ремонту автомобіля (якщо ремонт вже проведено).

    Відшкодування шкоди в даному випадку, згідно зі ст. 40 КУпАП можна вимагати при розгляді судом адміністративного протоколу щодо посадової особи дорожньо-експлуатаційних організацій або в порядку цивільного судочинства.

     

    Якщо машина була застрахована за договором КАСКО, і потерпілим були дотримані всі вимоги і умови договору страхування (про своєчасне повідомлення, надання всіх необхідних документів і т.д.), то компенсацію виплачує страхова компанія, потім страховики висувають регресний позов до дорожніх служб.

    Судовий розгляд може обмежитися одним засіданням, а може розтягнутися на кілька років. Все залежить від зібраної доказової бази. Незважаючи на це боротися все таки варто, шанси на успіх є завжди. Середню тривалість судового розгляду визначити важко, все залежить від особливостей конкретної справи, впоратися швидше двох-трьох місяців навряд чи вдасться.

    Преценденти в Україні є, зокрема в Черкаській області існує позитивна судова практика стягнення матеріальної та моральної шкоди за пошкодження автомобіля внаслідок поганого дорожнього покриття. Зокрема рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас керівник комунального підприємства був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення за ч.4 ст.140 КупАП.

    Після того постраждалим власником авто до Черкаського експлуатаційного лінійного управління автомобільних шляхів було подано цивільний позов про стягнення матеріальної та моральної шкоди.

    Так за результатами розгляду вказаної справи з комунального підприємства було стягнено матеріальну шкоду в сумі 3 452 грн. 36 коп., та моральну шкоду в сумі 1 000 грн., а всього 4 452 грн. 36 коп.

  • ВСС узагальнив проблеми відновлення втраченого судового провадження

    Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 

    Узагальнення

    практики розгляду судами деяких питань, пов’язаних із відновленням втраченого судового провадження, у тому числі на тимчасово окупованій території і в зоні АТО

    (Закінчення. Початок у №10)

    4. Проблемні питання судового розгляду в справах про відновлення втраченого судового провадження, у тому числі пов’язані з ухваленням судового рішення

    Розгляд справи про відновлення втраченого судового провадження та ухвалення судового рішення в такій категорії справ здійснюється за загальними правилами, встановленими для розгляду й вирішення справ позовного провадження (розд.ІІІ Цивільного процессуального кодексу) з урахуванням особливостей, які передбачені стст.407—408 ЦПК.

    Враховуючи зазначене, заява про відновлення втраченого судового провадження розглядається в судовому засіданні з викликом заявника та всіх заінтересованих осіб. При цьому слід звернути увагу, що розгляд справи здійснюється суддею одноособово і в тих випадках, коли розгляд утраченого провадження здійснювався колегіально.

    Разом з тим під час розгляду цієї категорії справ судді не завжди дотримуються загальних вимог щодо порядку судового розгляду.

    Так, Апеляційний суд м.Києва, скасовуючи ухвалу Оболонського районного суду м.Києва про закриття провадження у справі про відновлення втраченого судового провадження від 17.11.2015 в справі №756/7872/15-ц, зазначив, зокрема, що судове засідання щодо розгляду питання про відновлення провадження в цій справі судом першої інстанції не призначалось, позивач для надання документів, необхідних для відновлення провадження, не викликався.

    Виходячи зі змісту ч.2 ст.408 ЦПК, справи розглядаються «у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження». Однак з матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, вбачається, що розгляд судами цієї категорії справ, у тому числі провадження в яких відкрито за ініціативою суду, в багатьох випадках здійснюється за відсутності учасників процесу (належним чином повідомлених про розгляд справи) у зв’язку з їх неявкою або поданням ними заяв про розгляд справи без їх участі. Водночас звертаємо увагу, що судам у кожному окремому випадку слід установлювати, чи відсутність заявника та заінтересованих осіб у судовому засіданні не перешкоджає розгляду питання про відновлення втраченого судового провадження. Наприклад, якщо зібраних судом матеріалів та відомостей достатньо для відновлення втрачених матеріалів цивільної справи, суд може розглянути це питання за відсутності учасників цивільного процесу щодо утраченого провадження за умови належного їх повідомлення про розгляд справи.

    Слід зауважити, що нормами розд.ІХ ЦПК не визначено, як учасники цивільного процесу щодо відновлення втраченого судового провадження беруть участь у справі, тобто який статус у судовому процесі вони мають. Результати аналізу судової практики в цій категорії справ засвідчили, що суди в процесуальних документах в основному правильно вказують учасників процесу в такій категорії справ, а саме — заявника та зацікавлених осіб (наприклад, рішення Комсомольського районного суду м.Херсона від 13.03.2012 в справі №2114/2-в-5/11). Однак є непоодинокі випадки, коли сторони звертаються до суду із заявою про відновлення матеріалів справи позовного провадження, зберігаючи за собою статус сторони, який вони мали у втраченому провадженні, а суди не звертають на це уваги, неправильно зазначаючи статус учасників процесу в процесуальних документах.

    Так, Куйбишевський районний суд Запорізької області у справі №244/842/14-ц (№2-в/319/1/2015) за результатами розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження 3.11.2015 постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Після усунення недоліків заяви та відкриття провадження, розглянувши справу, суд постановив ухвалу про часткове задоволення заяви про відновлення втраченого судового провадження, зазначивши в тексті ухвали процесуальний статус учасників процесу — позивач і відповідач.

    Особливість судового розгляду у справах про відновлення втраченого судового провадження, виходячи зі змісту норм розд.ІХ ЦПК, полягає у відтворенні раніше існуючих матеріалів судового провадження. Так, в ухвалі від 16.01.2013 в справі №6-21069св12 ВСС, зокрема, зазначив, що за результатами розгляду заяви про відновлення втраченого провадження суд не збирає нових матеріалів справи, а відновлює документи, які були наявні у справі (у тому числі й процесуальні). Враховуючи зазначене, звертаємо увагу, що суд під час розгляду цієї категорії справ не збирає та не досліджує нових доказів, не робить висновків щодо правильності тверджень суду, який розглядав справу, та про обґрунтованість вимог заявника по суті раніше пред’явленого позову за втраченим судовим провадженням, тобто не здійснює судового розгляду у його класичному розумінні, а лише виконує функцію щодо технічного відтворення раніше існуючих матеріалів провадження.

    Предметом доказування у справах про відновлення втраченого судового провадження, як випливає зі змісту ч.1 ст.405 ЦПК, є:

    1) факт втрати судового провадження;
    2) факт того, що судовий розгляд у втраченому провадженні було завершено (ухвалено рішення по суті справи або постановлено ухвалу про закриття провадження);
    3) зміст втрачених документів, матеріалів справи.

    Водночас слід ураховувати, що, за змістом ч.2 згаданої статті, заявник подає до суду документи, що збереглися в нього або у справі. За відсутності у заявника документів та інших доказів на підтвердження зазначених фактів суд має сприяти заявнику в їх отриманні. Такий висновок узгоджується з роз’ясненнями, викладеними в п.38 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2, відповідно до яких у разі, якщо необхідні відомості або документи є в інших осіб, які заявник не може отримати, суд за його клопотанням має сприяти в їх збиранні.

    Особливістю цього виду провадження є те, що суду відведена в ньому досить активна роль і навіть за відсутності відповідних клопотань заявника суд має вживати всіх можливих заходів для витребування необхідних документів, матеріалів, допиту свідків тощо, оскільки в разі, якщо провадження не буде відновлене, особа втратить можливість реалізувати захист свого порушеного, оспореного чи невизнаного права або охоронюваного законом інтересу. Це також випливає з висновків ВСС у справі №6-51905св12, де в ухвалі від 12.06.2013 зазначено, що для вирішення питання про відновлення провадження суддя повинен був ужити всіх заходів для витребування інших (крім тих, які були подані заявником) необхідних документів, у тому числі витребування документів зі справ, які були виділені в окреме провадження. Проте суди не завжди це враховують і трапляються випадки закриття судом розгляду заяви про відновлення втраченого провадження у зв’язку з ненаданням заявником доказів у справі.

    Так, ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 26.11.2014 (провадження №22-ц/796/12754/2014) скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м.Києва від 18.08.2014, якою закрито провадження у справі №761/14524/14-ц (провадження №2 в/761/4/2014) за заявою банку про відновлення втраченого судового провадження. В ухвалі суд апеляційної інстанції, зокрема, зазначив, що підставою для закриття провадження у справі було те, що заявником не надано доказів того, що канцелярією суду проводилася службова перевірка щодо пошуку цивільної справи №2 14629/2010, проте закриття провадження у справі з таких підстав, суперечить вимогам ЦПК. Приписи процесуального закону не передбачають такої підстави закриття провадження за заявою про відновлення втраченого провадження, як недоведеність його втрати. Тим більше що сам факт втрати може бути встановлений судом на підставі проведеної під час розгляду заяви перевірки шляхом витребування цивільної справи з канцелярії (або архіву) суду. Суд першої інстанції не допитав суддю (секретаря, помічника судді), який розглядав цю справу та ухвалював судове рішення, не з’ясував наявності в комп’ютері цього судді тексту зазначеного заочного рішення. Тобто суд першої інстанції відповідно до вимог ст.407 ЦПК не вжив усіх можливих заходів для відновлення втраченого судового провадження та дійшов передчасного висновку щодо недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження.

    У зв’язку із цим звертаємо увагу, що в такій категорії справ суд на підставі ч.4 ст.10 ЦПК має сприяти встановленню фактів та обставин, необхідних для відновлення втраченого судового провадження, у тому числі шляхом отримання інформації зі статистичної картки у справі, реєстру відправлення кореспонденції, копій документів, які збереглися в суді, а також інформації, що міститься в автоматизованій системі документообігу суду Д-3 та в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

    Зокрема, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 11.06.2015 в справі №379/543/15-ц (провадження №2-в/379/1/15) було відновлено втрачене судове провадження. При цьому рішення, як зазначено судом, прийняте в тому числі на підставі електронних примірників ухвал про залишення позовної заяви без руху від 3.04.2015, відкриття провадження від 10.04.2015 та заочного рішення від 24.04.2015 у справі №379/543/15-ц, які збережені в комп’ютерній програмі Д-3 в стані «Оригінал» та засвідчені електронним підписом.

    Разом з тим досить поширеною є практика судів, коли відсутність відомостей про справу в ЄДРСР або в АСДС була підставою для закриття розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження.

    Так, у справі №433/506/16-ц (провадження №2-в/433/10/16) Троїцький районний суд Луганської області закрив провадження у справі про відновлення втраченого судового провадження за заявою заступника прокурора Луганської області в інтересах Луганського міського центру зайнятості, посилаючися на те, що в програмі Д-3 Жовтневого районного суду м.Луганська відсутня електронна копія судового рішення у справі №2-874/12, а в обліково-статистичній картці на цю справу зазначено лише, що результатом її розгляду було винесення заочного рішення про задоволення позову.

    Цікавим прикладом є ухвала Пустомитівського районного суду Львівської області від 21.01.2014 в справі №450/4271/13-ц (провадження №2-в/450/1/14), якою провадження у цивільній справі за заявою Ш.Т.І. про відновлення втраченого провадження в цивільній справі про розірвання шлюбу закрито.

    Закриваючи провадження, районний суд виходив з того, що заявником не представлено та судом не здобуто достатньо матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження, а саме — рішення суду про розірвання шлюбу. Такого висновку суд дійшов на підставі довідки цього ж суду про те, що згідно з алфавітними покажчиками цивільних справ за 1999—2004 роки цивільна справа за позовом Ш.Н.В. до Ш.Т.І. про розірвання шлюбу не реєструвалася. При цьому, як правильно вказав Апеляційний суд Львівської області, суд не врахував, що сам по собі факт відсутності в суді справи про розірвання шлюбу без відповідної перевірки підстав учинення органом РАЦС актового запису про розірвання шлюбу (копія свідоцтва про розірвання шлюбу, отриманого дружиною заявника, міститься в матеріалах справи) ще не свідчить, що таке рішення судом не приймалося.

    Звертаємо увагу судів, що сам по собі факт відсутності інформації про справу та ухвалене в ній судове рішення в АСДС або в ЄДРСР не може бути підставою для висновку про неможливість відновлення втраченого судового провадження, а особливо у випадках, якщо судове рішення у втраченому провадженні було ухвалене до запровадження цих електронних баз даних. Суд під час розгляду такої категорії справ має використовувати інформацію, у тому числі копії документів, що збереглися в суді, наявні в учасників такого судового провадження або третіх осіб, які можуть свідчити про факт існування судового провадження та ухвалення в ньому судового рішення.

    Так, усупереч наведеному у справі №409/1547/16-ц (провадження №2-в/409/62/16) Білокуракинський районний суд Луганської області закрив провадження у справі про відновлення втраченого судового провадження в цивільній справі Артемівського районного суду м.Луганська №2-4366/09 про стягнення аліментів, посилаючись на те, що рішення в цій справі було ухвалене у 2009 році, тобто до запровадження в Артемівському районному суді м.Луганська електронної системи документообігу суду. При цьому суд не взяв до уваги надані заявницею документи, зокрема фотокопію виконавчого листа, виданого на підставі рішення суду.

    Особливості засобів доказування в цій категорії справ передбачені ст.407 ЦПК. Так, відповідно до ч.1 цієї статті під час розгляду справи суд використовує ту частину провадження, що збереглася, документи, видані зі справи фізичним чи юридичним особам до втрати провадження, копії цих документів, інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого провадження. Як вже зазначалося, суд має сприяти заявнику в отриманні доказів, необхідних для відновлення втраченого судового провадження, на що звернув увагу ВСУ у своїх роз’ясненнях, викладених у постанові Пленуму ВСУ №2.

    Водночас під час розгляду цієї категорії справ у судів досить часто виникають проблеми з отриманням письмових доказів стосовно втраченого судового провадження у справах, розглянутих у період, коли не було можливості робити копії матеріалів справ, записувати такі копії на цифрові носії, а ті документи, які збереглися в суді або в осіб, які брали участь у таких справах, пошкоджені, тому є пошкодженими або нерозбірливими. Це в основному стосується справ, провадження в яких здійснювалося ще за часів існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і до 2006 року. У таких випадках для встановлення змісту таких документів, що є можливим лише із застосуванням спеціальних знань, суд може розглянути доцільність призначення у справі відповідної експертизи.

    Відповідно до ч.2 ст.407 ЦПК суд може допитати як свідків осіб, які були присутні під час учинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі, а в окремих випадках — осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення. Тобто в цій нормі чітко визначено коло осіб, які можуть бути допитані судом як свідки і, відповідно, чиї показання можуть бути засобами доказування у справах про відновлення втраченого судового провадження.

    Виходячи зі змісту зазначеної норми, а також з аналізу матеріалів справ, надісланих для підготовки узагальнення, доказами в цій категорії справ можуть бути показання:

    1) секретаря судового засідання, судового розпорядника, свідків, експертів, перекладачів, спеціалістів, осіб, які надавали правову допомогу (особи, які були присутні під час учинення процесуальних дій);

    2) сторін, третіх осіб, їхніх представників, представників органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (особи (їх представники), які брали участь у справі);

    3) у необхідних випадках — суддів усіх ланок судової системи, які брали участь у її розгляді або перегляді, а також народних засідателів (особи, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження);

    4) державних виконавців, працівників органів та посадових осіб, які здійснюють примусове виконання рішення відповідно до закону «Про виконавче провадження» (особи, які виконували судове рішення).

    Так, у справі №2114/2-в-5/11 Комсомольським районним судом м.Херсона під час розгляду справи про відновлення втраченого судового провадження було допитано як свідків секретарів судового засідання, які були присутні під час розгляду справи, провадження в якій було втрачено, а також головуючого суддю, який постановив рішення в цій справі. На підставі показань зазначених осіб у сукупності з іншими доказами судом було постановлено рішення від 13.03.2012 про відновлення втраченого судового провадження.

    Обсяг документів утраченого судового провадження, які підлягають відновленню, законодавцем віднесено на розсуд суду. Так, відповідно до ч.1 ст.408 ЦПК на підставі зібраних і перевірених матеріалів суд ухвалює рішення про відновлення втраченого провадження повністю або в частині, яку, на його думку, необхідно відновити. У зв’язку із цим слід ураховувати, що обсяг документів утраченого судового провадження, які підлягають відновленню, залежить від мети такого відновлення.

    Як свідчать результати аналізу цієї категорії справ, метою відновлення втраченого судового провадження найчастіше є одержання завіреної копії судового рішення, виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні, апеляційне оскарження судового рішення, перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, скасування заходів забезпечення позову, вирішення питань, пов’язаних зі зверненням судового рішення до виконання тощо. У зв’язку із цим в одних випадках є потреба у відновленні всіх матеріалів утраченого судового провадження, а в інших достатнім є лише часткове відновлення втраченого провадження. Так, для оскарження судового рішення, його перегляду за нововиявленими обставинами необхідним є не тільки відновлення самого рішення, а й відновлення письмових доказів у справі, які досліджувалися судом і результати оцінки яких відображені у такому рішенні. Проте для отримання завіреної копії судового рішення, скасування заходів забезпечення позову, для виконання судового рішення зазвичай немає потреби у відновленні інших документів з матеріалів справи, крім самого судового рішення.

    Так, Біловодський районний суд Луганської області у справі №427/10455/13-ц (провадження №2-в/408/2/16) за наслідками розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження дійшов висновку про доцільність відновлення лише рішення суду, що є необхідним для видачі заявнику дубліката виконавчого листа у справі, провадження в якій втрачено.

    Слід зауважити, що деякі суди дотримуються позиції, що в окремих випадках допустимим є відновлення не всього процесуального документа з втраченого провадження, а лише певних його частин, наприклад резолютивної частини судового рішення. При цьому практика судів щодо відновлення лише резолютивної частини судового рішення є поширеною, зокрема у випадках, коли метою відновлення провадження є отримання дубліката виконавчого документа у справі (наприклад, рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 11.04.2016 у справі №425/1097/16-ц (провадження №2-в/425/8/16), рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 7.12.2015 в справі №450/2724/15-ц (провадження №2-в/450/3/15)). Звертаємо увагу на те, що, враховуючи призначення інституту відновлення втраченого судового провадження та неможливість особи іншим шляхом реалізувати захист свого порушеного, оспореного чи невизнаного права або охоронюваного законом інтересу, а також за умови неможливості відтворення повного змісту судового рішення, відновлення лише резолютивної частини судового рішення в таких випадках є допустимим.

    Одним із проблемних питань, які виникають під час розгляду цієї категорії справ, є питання щодо доцільності відновлення судових рішень, які були скасовані судом апеляційної або касаційної інстанції, оскільки вони не мають правових наслідків щодо виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Під час вирішення цього питання передусім необхідно виходити з мети відновлення втраченого провадження. Крім того, слід ураховувати, що в разі, коли скасоване у справі рішення суду першої інстанції було предметом перевірки апеляційної та  касаційної інстанцій, недоцільно відновлювати зміст цього рішення, оскільки таке рішення не тягне за собою виникнення, зміна чи припинення правовідносин. У разі ж якщо рішення суду першої інстанції було скасоване апеляційним судом з ухваленням нового рішення, однак справа після цього була втрачена, а у справі було подано касаційну скаргу на рішення апеляційного суду, то відновленню підлягає як рішення апеляційного суду, яке оскаржується, так і рішення суду першої інстанції. Це зумовлено тим, що під час касаційного розгляду справи рішення апеляційного суду може бути скасовано і залишено в силі рішення суду першої інстанції або через скасування рішення апеляційного суду справа може бути направлена на новий апеляційний розгляд.

    Відповідно до ч.3 ст.408 ЦПК за недостатністю зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення провадження і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. Результати аналізу судової практики в цій категорії справ засвідчили, що суди не завжди правильно застосовують цю норму, що часто призводить до безпідставного закриття розгляду заяви про відновлення втраченого провадження, тобто фактично — до відмови заявнику в захисті його процесуального права щодо відновлення втрачених матеріалів цивільної справи.

    Крім того, існують випадки, коли суди за недостатністю зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження, на порушення ч.3 ст.408 ЦПК, ухвалюють інше процесуальне рішення.

    Так, у справі №2-в-1/2011 Комсомольський районний суд м.Херсона постановив ухвалу про залишення заяви без розгляду у зв’язку з недостатністю матеріалів для відновлення втраченого провадження. Апеляційний суд цю ухвалу скасував і передав питання на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на ч.3 ст.408 ЦПК та помилково дійшов висновку про залишення заяви про відновлення втраченого судового провадження без розгляду, порушивши порядок, установлений зазначеною нормою.

    Також грубе порушення положень ст.408 ЦПК було допущено Пустомитівським районним судом Львівської області, який у справі №450/1963/14-ц з підстав недоведеності ухвалив рішення про відмову в задоволенні заяви про відновлення втраченого провадження.

    Разом з тим ряд проблем правозастосування зумовлений недоліками самої норми ч.3 ст.408 ЦПК. Слід зазначити, що ця норма врегульовує питання щодо процесуальних дій суду в разі недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження у справі, яка ініційована заявником, але не стосується справ, провадження в яких було відкрите за ініціативою суду. Зазначене призводить до застосування цієї норми за аналогією у ініційованих судами справах про відновлення втраченого судового провадження. У таких випадках суди зазвичай з посиланням на ч.3 ст.408 ЦПК в резолютивній частині ухвал зазначають про закриття розгляду питання про відновлення втраченого судового провадження або про закриття розгляду справи про відновлення втраченого провадження. Беручи до уваги неврегульованість цього питання, така практика судів із застосуванням аналогії є допустимою.

    Результати аналізу судової практики в цій категорії справ засвідчили що в багатьох випадках суди закривають розгляд заяв про відновлення втраченого провадження у зв’язку з недостатністю наданих заявниками документів для такого відновлення, ігноруючи при цьому роз’яснення ВСУ щодо сприяння судом заявнику в збиранні та витребуванні таких матеріалів. У таких випадках суди першої інстанції також не використовують передбачені ст.407 ЦПК процесуальні повноваження щодо допиту свідків. Апеляційні суди, як правило, скасовують такі ухвали про закриття розгляду заяв про відновлення втраченого провадження та направляють справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

    Однією з підстав закриття розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження, як свідчить судова практика, є недоведеність заявником факту втрати судового провадження. Однак судам слід ураховувати, що такої підстави для закриття розгляду заяви ст.408 ЦПК не передбачає, а суд на підставі ч.4 ст.10 ЦПК має сприяти з’ясуванню факту втрати справи, зокрема шляхом витребування матеріалів справи з канцелярії або архіву суду, ініціювання службової перевірки місцезнаходження матеріалів справи, тощо. Зазвичай суди апеляційної інстанції звертають на це увагу та скасовують ухвали судів першої інстанції про закриття розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження з цієї підстави.

    Зокрема, Апеляційний суд м.Києва у справі №22 ц/796/12754/2014 ухвалою від 26.11.2014 скасував ухвалу Шевченківського районного суду м.Києва від 18.08.2014, зазначивши про неправильне застосування судом першої інстанції ст.408 ЦПК та відсутність підстав для закриття розгляду заяви з причин недоведеності заявником факту втрати провадження та проведення службової перевірки щодо обставин втрати провадження.

    Слід зазначити, що рішення суду про відновлення втраченого судового провадження має відповідати загальним вимогам, які встановлені гл.7 розд.ІІІ ЦПК, зокрема вимогам ст.215 ЦПК щодо його змісту, з урахуванням особливостей, передбачених ч.2 ст.408 ЦПК. Так, відповідно до ч.2 ст.408 ЦПК у рішенні суду про відновлення втраченого судового провадження зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд уважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про доведеність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження.

    Здійснюючи аналіз помилок, пов’язаних з ухваленням судами рішення в цій категорії справ, передусім звертаємо увагу, що досить поширеною є помилка щодо форми судового рішення про відновлення втраченого судового провадження. Так, непоодинокими є випадки, коли суд, задовольняючи заяву про відновлення втраченого судового провадження, постановляє ухвалу, а не рішення (наприклад, ухвала Деснянського районного суду м.Чернігова від 28.02.2014 в справі №2/750/1/13 (провадження №2-в/750/1/14), ухвала Комсомольського районного суду м.Херсона від 16.04.2013 в справі №667/403/13-ц, ухвала Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21.05.2015 в справі 235/2746/13-ц (провадження №2в/235/5/2015)).

    Однак найбільше проблем на практиці у судів виникає у зв’язку з викладенням змісту рішення про відновлення втраченого судового провадження. Вимоги щодо змісту судового рішення в цій категорії справ викладені у ч.2 ст.408 ЦПК. Так, відповідно до цієї норми в рішенні суду про відновлення втраченого судового провадження зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд уважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про доведеність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження. Звертаємо увагу, що зазначені відомості мають бути викладені судом в мотивувальній частині рішення про відновлення втраченого судового провадження.

    Разом з тим у зв’язку з відсутністю законодавчого врегулювання в суддів виникає найбільше питань щодо викладення резолютивної частини рішення, а саме — необхідності наведення в ній переліку документів з матеріалів цивільної справи, які відновлюються, а також викладення їх змісту. Результати аналізу судової практики засвідчили наявність у суддів різного розуміння цього питання.

    Зокрема, у переважній більшості рішень в цій категорії справ судами в резолютивній частині рішення зазначається лише про відновлення втраченого судового провадження без наведення переліку відновлених матеріалів, їх реквізитів та без викладення їх змісту (наприклад, рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 31.12.2014 в справі №466/172/14-ц, рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 26.06.2015 в справі №761/39033/14-ц, рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 13.10.2015 в справі №428/5836/15-ц, рішення Комсомольського районного суду м.Херсона від 13.03.2012 в справі №2114/2-в-5/11 та інші). Неординарні позиції відображено, зокрема, у рішенні Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 14.05.2015 в справі №486/2205/14-ц, в резолютивній частині якого суд зазначив лише про відновлення втраченого судового провадження в частині 2-го тому цивільної справи, а також у рішенні Миколаївського районного суду Миколаївської області від 3.07.2014 в справі №480/251/14-ц, в резолютивній частині якого суд зазначив лише про часткове відновлення матеріалів справи, навіть не конкретизувавши в якій частині провадження відновлено.

    Деякі суди в резолютивній частині рішення про відновлення втраченого судового провадження зазначають перелік відновлених документів та їх реквізити (наприклад, рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 24.06.2015 в справі №227/787/14-ц, рішення Вугледарського міського суду Донецької області від 3.11.2015 в справі №223/476/14-ц, ухвала (рішення по суті) Куйбишевського районного суду Запорізької області від 10.12.2015 в справі №244/842/14-ц та інші).

    Також у судовій практиці в цій категорії справ досить часто зустрічаються рішення про повне або часткове відновлення втраченого судового провадження (в частині судового рішення), у яких суд викладає лише резолютивну частину відновленого судового рішення, яким було закінчено провадження у справі (наприклад, рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 21.03.2014 в справі №335/1796/14-ц, рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 10.07.2014 в справі №399/584/14-ц, рішення Біловодського районного суду Луганської області від 10.03.2016 в справі №2-2408/12).

    З огляду на наведену судову практику звертаємо увагу, що незалежно від заявленої мети відновлення втраченого судового провадження, резолютивна частина рішення про відновлення такого провадження обов’язково має містити повний текст відновленого судового рішення, яким було закінчено провадження у справі. Це зумовлено тим, що наведений судом текст відновленого рішення у справі фактично замінює його втрачений оригінал. У зв’язку із цим відсутність в резолютивній частині рішення суду, ухваленого в порядку ст.408 ЦПК, змісту відновленого судового рішення може унеможливити реалізацію особою, яка зверталася до суду із заявою про відновлення втраченого провадження, своїх прав відповідно до визначеної мети. Винятком, як вже зазначалося, можуть бути лише випадки неможливості відновлення судом повного тексту судового рішення, а відновлення та викладення судом його резолютивної частини є достатнім для реалізації особою захисту свого порушеного, оспореного чи невизнаного права або охоронюваного законом інтересу (наприклад, отримання дубліката виконавчого документа, скасування заходів забезпечення позову тощо).

    Враховуючи зазначене, правильною є практика апеляційних судів, які, переглядаючи постановлені в порядку 408 ЦПК рішення, повертають справу до суду першої інстанції для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення, якщо в рішенні про відновлення втраченого судового провадження відсутній повний текст відновленого рішення, яким було закінчено провадження. При цьому результати аналізу змісту ухвалених судами додаткових рішень у цій категорії справ засвідчили, що суди часто в таких рішеннях наводять повний текст не лише рішення, яким було закінчено провадження, а й інших процесуальних документів у справі (наприклад, додаткове рішення Вугледарського міського суду Донецької області від 14.12.2015 в справі №223/476/14-ц, додаткове рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 25.09.2015 в справі №227/787/14-ц).

    Звертаємо увагу, що наведені додаткові рішення у справах про відновлення втраченого провадження демонструють приклад правильного викладення резолютивної частини тексту рішення про відновлення втраченого судового провадження. У зв’язку із цим судам слід ураховувати, що залежно від заявленої мети відновлення втраченого судового провадження може бути потреба у відтворенні в резолютивній частині рішення суду повного тексту не лише судового рішення, яким було закінчено провадження, а й проміжних ухвал суду, пов’язаних з рухом справи. Такий висновок знаходить підтвердження в практиці ВСС, який рішенням від 8.08.2012 відновив частину втраченого судового провадження у справі №6-27688св11, а саме: ухвалу про призначення справи до судового розгляду та рішення ВСС з викладенням їх повного тексту.

    Крім того, в окремих випадках також залежно від мети відновлення втраченого судового провадження в резолютивній частині рішення, постановленого в порядку 408 ЦПК, окрім повного тексту відновленого судового рішення доцільним є зазначення переліку всіх відновлених матеріалів справи із зазначенням їх реквізитів (зокрема протоколи судових засідань, заяви, клопотання, письмові докази тощо). Прикладом може слугувати справа Куйбишевського районного суду Запорізької області №244/377/14-ц, в якій резолютивна частина рішення від 15.01.2016 містить повний текст відновленого рішення та перелік відновлених матеріалів справи.

    5. Особливості розгляду судами справ про відновлення судових проваджень, матеріали яких були втрачені на тимчасово окупованій території України та на території проведення АТО

    Окрім розглянутих у попередніх розділах цього узагальнення питань судової практики в цій категорії справ, окремого аналізу потребують питання правозастосування, пов’язані з відновленням судового провадження, втраченого на тимчасово окупованій території України та території проведення АТО.

    Особливістю таких справ про відновлення втраченого судового провадження є їх підсудність, яка визначається не відповідно до ст.404 ЦПК, а спеціальним законодавством.

    Проблемних питань, пов’язаних з визначенням підсудності справ про відновлення судового провадження, втраченого на тимчасово окупованій території АРК, під час проведення узагальнення виявлено не було. У таких справах підсудність, як встановлено законом №1207-VII, визначається Апеляційним судом м.Києва, який на підставі ст.12 цього закону постановляє про це окрему ухвалу та передає матеріали заяви про відновлення втраченого судового провадження визначеному ним районному суду м.Києва (наприклад, ухвала Апеляційного суду м.Києва від 4.12.2014 в справі №22-ц-вп/796/996/2014).

    Водночас результати проведеного узагальнення засвідчили наявність проблем, пов’язаних з дотриманням судами правил підсудності у справах про відновлення судового провадження, втраченого на території проведення АТО. Помилки судів першої інстанції, пов’язані з вирішенням зазначеного питання, було проаналізовано в третьому розділі цього узагальнення про дотримання судами відповідних вимог законодавства. При цьому, як було встановлено, апеляційні суди зазвичай звертають увагу на такі помилки та скасовують ухвали судів першої інстанції, постановлені з порушенням вимог щодо підсудності в цій категорії справ.

    Звертаємо також увагу, що в цій категорії справ суди не завжди правильно вирішують питання щодо необхідності доказування факту втрати судового провадження на території проведення АТО. Деякі суди, враховуючи загальновідомий факт проведення антитерористичної операції в окремих районах Донецької та Луганської областей, не вимагають від заявників надання доказів втрати судового провадження у справах, які перебували на розгляді в судах, які були розташовані в таких районах.

    Наприклад, рішення Краснолиманського міського суду Донецької області від 25.05.2015 в справі №236/216/15-ц про відновлення втраченого провадження, у якому суд зазначив, що з огляду на загальновідомий факт проведення АТО на території м.Донецька та виходу частини міста з-під контролю України суд уважає обґрунтованим твердження заявниці про втрату судового провадження.

    Інші ж суди під час вирішення питання про відкриття провадження у справі вимагають від заявників доведення факту та обставин втрати судового провадження на території проведення АТО.

    Наприклад, ухвала Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24.12.2014 у справі №185/11527/14-ц, якою суд повернув заяву про відновлення втраченого провадження, зокрема у зв’язку з тим, що місцевий суд повернув заяву, оскільки заявником не надано доказів на підтвердження втрати судового провадження.

    У зв’язку із цим судам під час вирішення зазначеного питання слід керуватися нормативно-правовими актами України, що визначають які райони та населені пункти Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованою територією (зокрема, постанова Верховної Ради «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» від 17.03.2015 №252-VIII, розпорядження Кабінету Міністрів «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення» від 7.11.2014 №1085). Якщо суд, у провадженні якого знаходилася справа, матеріали якої просить відновити заявник, знаходився на такій території та  матеріали цієї справи не було передано згідно з визначеною законом №1632-VII та розпорядженнями ВСС підсудністю, факт втрати судового провадження не потребує доведення заявником.

    Такий підхід з посиланням на згадані нормативно-правові акти застосовано Куйбишевським районним судом Запорізької області в справі №244/377/14-ц (провадження №2-в/319/1/2016). Так, у рішенні від 15.01.2016 суд на підставі нормативно-правових актів, які визначають м.Донецьк Донецької області тимчасово-окупованою територією України, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, дійшов висновку, що є всі підстави вважати, що матеріали цивільної справи №244/377/14-ц, що перебували в провадженні Сніжнянського міського суду Донецької області, були втрачені, оскільки суд знаходиться на окупованій території.

    Крім того, зазначений підхід узгоджується з позицію ВСС, викладеною в ухвалі від 9.09.2015 в справі №6-19073св15. Скасовуючи ухвалу Дружківського міського суду Донецької області від 29.01.2015 та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 20.05.2015, ВСС зазначив, зокрема, що місцевий суд (ухвалу якого залишено без змін апеляційним судом), закриваючи розгляд заяви про відновлення провадження на підставі ч.3 ст.408 ЦПК, виходив з того, що обставини втрати матеріалів судової справи ґрунтуються на припущеннях. При цьому місцевий суд не звернув уваги на заявлені обставини щодо втрати судового провадження Ясинуватським міськрайонним судом Донецької області під час проведення в районі міста антитерористичної операції.

    Отримані з Апеляційного суду м.Києва матеріали засвідчили, що деякі районні суди м.Києва всупереч закону №1207-VII, який чітко визначає, що АР Крим та м.Севастополь є тимчасово окупованою територією України, не визнають втратою в контексті норм розд.ІХ ЦПК знаходження матеріалів справи в приміщеннях судів на території АР Крим.

    Так, у справі №752/21274/14-ц (провадження №2-в/752/2/15) Голосіївський районний суд м.Києва ухвалою від 16.02.2015 залишив без розгляду заяву про відновлення втраченого судового провадження з тих підстав, що цивільна справа, провадження в якій просить відновити заявник, не втрачена, а знаходиться в Гагаринському районному суді м.Севастополя. Ця ухвала заявником до апеляційного суду не оскаржувалась.

    Крім того, у справі №75736108/14-ц Печерський районний суд м.Києва ухвалою від 4.12.2014 відмовив у прийнятті заяви про відновлення втраченого судового провадження, оскільки з заяви та доданих до неї матеріалів убачається, що справа не втрачена, а перебуває в Гагарінському районному суді м.Севастополя. Апеляційний суд 17.03.2015 цю ухвалу скасував.

    Труднощі під час розгляду справ зазначеної категорії також виникають через неможливість належного повідомлення про час та місце розгляду справи учасників провадження, останнє відоме місце проживання (перебування) яких знаходиться на тимчасовоокупованій території України або на території проведення АТО. Оскільки відправлення поштової кореспонденції у населені пункти, розташовані на такій території, не здійснюється, тому суди, як правило, здійснюють повідомлення таких осіб про місце, дату та час розгляду справи через оголошення в пресі (за аналогією з ч.9 ст.74 ЦПК) та/або розміщення повідомлення на сторінці відповідного суду офіційного веб-порталу «Судова влада в Україні» в мережі Інтернет.

    Зокрема, повідомлення заінтересованої особи у справі про відновлення втраченого провадження про розгляд справи зазначеними способами здійснювалося Слов’янським міськрайонним судом Донецької області в справі №243/7597/15-ц (провадження №2 в/243/7/2015), Троїцьким районним судом Луганської області в справі №433/506/16-ц, Куйбишевським районним судом Запорізької області в справі №244/842/14-ц (провадження №2-в/319/1/2015).

    Враховуючи відсутність законодавчого вирішення зазначеного питання, а також характер справ про відновлення втраченого судового провадження, у яких відсутній спір про право та не вирішуються питання щодо суб’єктивних матеріальних прав, свобод чи інтересів, повідомлення учасників процесу про судовий розгляд у такій категорії справ у наведені вище способи слід уважати належним в контексті ст.74 ЦПК. Водночас звертаємо увагу судів на необхідність вжиття усіх інших можливих заходів для повідомлення учасників процесу про розгляд справи, у тому числі шляхом використання засобів зв’язку учасників судового процесу (номер телефону, адреса електронної пошти тощо) за наявності такої інформації у матеріалах справи. Такі засоби зв’язку (за наявності) також мають використовуватися судом для надіслання заінтересованим особам у справі про відновлення втраченого провадження копій рішень та ухвал суду.

    Одним із найбільш проблемних питань у справах про відновлення судового провадження, втраченого на тимчасово окупованій території України та території проведення АТО, є те, що суд зазвичай позбавлений можливості витребувати у фізичних чи юридичних осіб, які знаходяться на такій території, будь-які документи, що в них збереглися і стосуються відновлюваного судового провадження. Це, у свою чергу, може значно ускладнити відновлення втрачених матеріалів справи і навіть мати наслідком закриття розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження в разі, якщо наданих заявником та зібраних судом матеріалів буде недостатньо для такого відновлення.

    Висновки

    Результати проведеного узагальнення засвідчили наявність великої кількості проблемних питань, пов’язаних з розглядом судами справ про відновлення втраченого судового провадження. Помилки, що допускаються судами під час розгляду цієї категорії справ, зумовлені передусім відсутністю належного законодавчого регулювання цього інституту, а також наявністю незначної судової практики вирішення судами зазначених справ.

    У зв’язку із цим досить часто в судів виникали труднощі щодо визначення суб’єктного складу осіб, які мають право ініціювати відновлення втраченого судового провадження, щодо визначення підсудності заяв, щодо підстав та порядку відкриття провадження в цій категорії справ за ініціативою суду, щодо підстав визнання судового провадження таким, що втрачене, та особливостей доказування в цій категорії справ тощо. При цьому, як свідчать дані судової статистики, кількість справ цієї категорії в провадженні судів щорічно зростає.

    Окремі проблеми правозастосування виникають під час розгляду справ про відновлення судового провадження, втраченого на тимчасово окупованій території України та території проведення АТО, зокрема проблема належного повідомлення учасників провадження, які проживають (перебувають) на такій території, про час та місце розгляду справи, збирання документів, необхідних для відновлення втраченого судового провадження, тощо.

    Повноцінне функціонування процесуального інституту відновлення втраченого судового провадження та його правильне застосування судами потребує внесення законодавчих змін, спрямованих на деталізацію норм щодо порядку розгляду судами цієї категорії справ, а також врегулювання проблемних питань, пов’язаних з відновленням судових проваджень, втрачених на тимчасово окупованій території України та території проведення АТО.

     

    Матеріал з сайту — zib.com.ua

  • Парламент скасував обов’язкове використання печаток на офіційних документах

    Верховна Рада України підтримала в другому читанні законопроект №4194 «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо використання печаток юридичними особами та фізичними-особами підприємцями». За документ після декількох невдалих спроб проголосували 226 нардепів.

    Законопроект удосконалить державне регулювання використання печаток у господарській діяльності.

    Так, згідно з документом, із законодавства виключаються вимога про обов’язкове використання печаток (незалежно від їх наявності у суб’єктів господарювання), виключається можливість визнання документа (угоди, угоди) недійсним (неукладеним, недосконалим) у зв’язку з відсутністю відбитка печатки.

    Крім того, передбачається виключити необхідність використання печаток у взаємовідносинах суб’єктів господарювання з державними органами та органами місцевого самоврядування.

    Також документом встановлюється адміністративна відповідальність за вимагання державним органом або органом місцевого самоврядування наявності відбитка печатки на офіційному документі.

    Нагадаємо, ВР підтримала у другому читанні законопроект №5105 «Про внесення змін до закону «Про інвестиційну діяльність» (щодо державних інвестиційних проектів)».

    Джерело: РБК-Україна

  • Належне обслуговування внутрішньобудинкових систем централізованого опалення та гарячого водопостачання є підставою для відшкодування виконавцем послуг власнику квартири майнової та моральної шкоди

    Фабула судового акту: Позивачу на праві власності належить квартира. 28 березня 2015 року сталося залиття належної позивачу квартири через прорив трубопроводу центрального опалення на горищі вказаного будинку, про що 31 березня 2015 року було складено відповідний акт. Складало вказаний акт КП «Жилкомсервіс», яке  на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради  № 1186 від 20 грудня 2006 року «Про визначення виконавців послуг в житловому фонді м. Харкова» є балансоутримувачем вказаного будинку. Цим же рішенням визначено статус КП «Жилкомсервіс» як управителя.

    Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи № розмір майнової шкоди, завданої власнику квартири — позивачу, становить 15 866 грн.

    Зазначені події слугували підставою для звернення власника квартири у червні 2016 року до суду з позовом і просила стягнути з відповідача майнову шкоду і моральну шкоду, завдану залиттям квартири, а також просила стягнути з відповідача 5 000 грн витрат на правову допомогу і 3 072 грн вартості проведеної експертизи.

    Судами встановлено, що 13 лютого 2012 року між КП «Жилкомсервіс» та КП «Харківські теплові мережі» був укладений договір, відповідно до умов якого саме на КП «Харківські теплові мережі» покладеного обов’язок з обслуговування внутрішньобудинокових мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання у будинках комунальної власності. Крім того, вказаним рішення викокому міськради № 1186 від 20 грудня 2006 року «Про визначення виконавців послуг в житловому фонді м. Харкова» саме КП «Харківські теплові мережі» визначено  виконавцем послуг з їх утримання.

    Крім того, 13 лютого 2012 року між балансоутримувачем (управителем) та виконавцем послуг укладений договір № 15/1, відповідно до умов якого на КП «Харківські теплові мережі» покладеного обов’язок з обслуговування внутрішньобудинокових мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання у будинках комунальної власності. Пунктом 4.3.2 цього договору сторони погодили, що виконавець зобов’язаний забезпечити справність, працездатність, наладку та регулювання інженерних систем внутрішньобудинкових систем теплопостачання, гарячого водопостачання та бойлерів.

    Отже, суди дійшли висновку, що КП «Харківські теплова мережі» не виконало своїх обов’язків щодо утримання будинків і будівель та прибудинкової території в частині належного технічного обслуговування внутрішньобудинкових систем централізованого опалення та гарячого водопостачання, усунення аварійних пошкоджень, що призвело до спричинення позивачу майнової та моральної шкоди.

    Позов був задоволений частково, — стягнено з КП «Харківські теплові мережі» на користь позивча 15 866 грн на відшкодування майнової шкоди,  3 000 грн у рахунок відшкодування моральної, а також 5 000 грн витрат на правову допомогу і 3 072 грн, пов’язаних з проведенням з експертизи.

     

     

                                                                                                               У х в а л а

                                                                                                          іменем  україни

    6 березня 2017 року                                                                                                                                                                                         м. Київ

    Колегія суддів судової палати у цивільних справах

    Вищого спеціалізованого суду України

    з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

    головуючого      Карпенко С.О.,

    суддів:                 Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І.,

    розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Харківські теплові мережі», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — комунальне підприємство «Жилкомсервіс», про відшкодування майнової та моральної шкоди за касаційною скаргою комунального підприємства «Харківські теплові мережі», поданою його представником ОСОБА_2, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2016 року,

    в с т а н о в и л а:

    У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який згодом уточнила, і остаточно просила стягнути з відповідача майнову шкоду в розмірі 30 000 грн та моральну шкоду в розмірі 24 000 грн, завдану залиттям квартири. Також просила стягнути з відповідача  5 000 грн витрат на правову допомогу і 3 072 грн вартості проведеної експертизи.

    Посилалась на те, що їй на праві власності належить квартира  АДРЕСА_1. 28 березня 2015 року сталося залиття належної їй квартири через прорив трубопроводу центрального опалення на горищі вказаного будинку, про що КП «Жилкомсервіс» складено відповідний акт від 31 березня 2015 року. 13 лютого 2012 року між КП «Жилкомсервіс» та КП «Харківські теплові мережі» укладений договір № 15/1, відповідно до умов якого саме на КП «Харківські теплові мережі» покладеного обов’язок з обслуговування внутрішньобудинокових мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання у будинках комунальної власності. У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх обов’язків за договором № 15/1, їй завдано майнову та моральну шкоду, тому позивач просила про задоволення позову.

    Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2016 року, позов задоволено частково.

    Стягнено з КП «Харківські теплові мережі» на користь ОСОБА_1 15 866 грн на відшкодування майнової шкоди та  3 000 грн у рахунок відшкодування моральної, а також 5 000 грн витрат на правову допомогу і 3 072 грн, пов’язаних з проведенням з експертизи.

    Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

    У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2016 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

    Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах його повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, у складі, визначеному цим Законом.

    У зв’язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

    Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

    Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1.

    На підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради № 1186 від 20 грудня 2006 року «Про визначення виконавців послуг в житловому фонді м. Харкова» балансоутримувачем вказаного будинку є КП «Жилкомсервіс». Цим же рішенням визначено статус  КП «Жилкомсервіс» як управителя, а КП «Харківські теплові мережі» — як виконавця послуг з їх утримання.

    13 лютого 2012 року між КП «Жилкомсервіс» та КП «Харківські теплові мережі» укладений договір № 15/1, відповідно до умов якого на КП «Харківські теплові мережі» покладеного обов’язок з обслуговування внутрішньобудинокових мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання у будинках комунальної власності.

    Пунктом 4.3.2 цього договору сторони погодили, що виконавець зобов’язаний забезпечити справність, працездатність, наладку та регулювання інженерних систем внутрішньобудинкових систем теплопостачання, гарячого водопостачання та бойлерів.

    Крім того, 1 березня 2007 року між КП «Жилкомсервіс» та   КП «Харківські теплові мережі» укладений договір про надання послуг з аварійно-диспетчерського обслуговування, за умовами якого останнє прийняло на себе обов’язок з надання послуг, пов’язаних із своєчасною локалізацією аварійних ушкоджень систем водопостання, централізованого опалення та водовідведення житлових будинків комунальної власності м. Харкова.

    28 березня 2015 року сталося залиття належної позивачу квартири через прорив трубопроводу центрального опалення на горищі вказаного будинку, про що КП «Жилкомсервіс» 31 березня 2015 року складено відповідний акт.

    Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи № 8673 від 4 листопада 2015 року розмір майнової шкоди, завданої власнику квартири АДРЕСА_1, становить 15 866 грн.

    Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166 ЦК України).

    Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

    Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

    За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.

    Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши, що КП «Харківські теплова мережі» не виконало своїх обов’язків щодо утримання будинків і будівель та прибудинкової території в частині належного технічного обслуговування внутрішньобудинкових систем централізованого опалення та гарячого водопостачання, усунення аварійних пошкоджень, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав часткового задоволення позову.

    Наведені у касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 березня  2016 року та ухвала апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2016 року постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

    Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

    у х в а л и л а:

    Касаційну скаргу комунального підприємства «Харківські теплові мережі», подану його представником ОСОБА_2, відхилити.

    Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2016 року залишити без змін.

    Ухвала оскарженню не підлягає.

    ГоловуючийС.О.КарпенкоСудді: Т.Л.Ізмайлова Г.І.Мостова

    Автор: Олександр Боков

  • В Україні хочуть запровадити електронні трудові книжки

    Уряд планує реформи в Пенсійному фонді. Зокрема пенсіонерам планують видати електронні посвідчення, а працюючим українцям — електронні трудові книжки.

    За електронними трудовими книжками в Інтернеті можна буде простежити кар’єру будь-якого українця, дізнатися розмір заробітної плати, кількість робочих місць і т. д.

    За словами голови правління Пенсійного фонду України Олексія ЗАРУДНОГО, такий документ, на відміну від паперового, буде неможливо сфальсифікувати, адже паперову трудову завжди можна втратити після «поганого» звільнення.

    Систему створять на базі Реєстру застрахованих осіб, в якому вже є інформація про прийняття та звільнення з роботи. Наступний крок — доповнити базу відсутньою інформацією і запустити послугу «Електронна трудова книжка».

    Зарудний зазначив, що в другій половині року ПФ планує підготувати необхідну нормативну базу для запуску електронних трудових книжок.

    До слова, електронні трудові книжки в Україні планували запровадити ще в 2006 році, проте реформу запустити так і не вдалося.

    Пенсійні посвідчення, згідно з планом ПФ, також «підуть в онлайн». Зараз електронні посвідчення отримали тільки пенсіонери з числа переселенців. Вони містять цифровий підпис, що дозволяє отримувати документи на веб-порталах органів влади. Також електронне посвідчення дозволить переглядати інформацію про розмір пенсії, страховий стаж і т. д. онлайн. У майбутньому пенсіонери також будуть отримувати СМС в день нарахування пенсії.

    «Засобами індивідуального масового інформування (СМС та електронні листи. — Ред.) пенсіонеру також будемо повідомляти про те, які документи потрібно донести, що змінилося в пенсійному законодавстві тощо», — розповідають у Пенсійному фонді.

    Електронні пенсійні справи дозволять значно скоротити процес оформлення пенсій. Якщо у паперовому вигляді на це доводилося витрачати до десяти робочих днів, після нововведення на оформлення справи йде близько півгодини.

    Електронні пенсійні посвідчення також не допустять втрату і можливу фальсифікацію пенсійних справ.

    Джерело: Хронограф

  • Виконавчий напис нотаріуса визнається таким, що не підлягає виконанню при відсутності оригіналів фінансового чеку та опису вкладення, які підтверджують направлення боржнику вимоги про усунення порушення виконання зобов’язання (Справа № 22-620)

    Фабула судового акту: Виконавчий напис – це нотаріальна дія, яка є ласим шматком для нотаріуса, адже за її вчинення він бере 1% від суми боргу. Завдяки цьому, деякі нотаріуси вчиняючи виконавчі написи ідуть на порушення без жодних вагань, тому що кошти отримують сьогодні, а суд достане їх через рік –два. До речі, як правило нотаріуси не з’являються у судові засідання, чим ще більше затягують справу.

    Проте суди все таки іноді визнають виконавчі написи такими, що не підлягають виконанню. І боржники полюбляють оскаржувати виконавчі написи. У цій справі в матеріалах нотаріальної справи про вчинення виконавчого запису, яка була витребувана судом, були відсутні документи про повідомлення боржника про надіслання йому письмової вимоги про усунення порушень виконання зобов’язань за кредитним договором. Зокрема, це фіскальний чек про відправлення листа та опис вкладення. Буда відсутня також довідка фінансової установи про ненадходження платежу. Тому, суд незважаючи на наявність боргу став на сторону позичальника.

    На жаль законодавство не передбачає проведення автоматичної перевірки нотаріуса після такого рішення суду та притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Тому скоріше за все нотаріус залишиться при своєму вже отриманому 1% від суми боргу.

     

    АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА

    Справа № 22-620                                                                                                                      Головуючий у 1-й інстанції — Кириченко Н.О.

    Доповідач — Пікуль А.А.

                                                                                                                Р І Ш Е Н Н Я

                                                                                                    І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

    19 лютого 2015 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:

    головуючого                                   Пікуль А.А.

    суддів                                              Невідомої Т.О.

    ПобірченкоТ.І.

    при секретарі                                   Бугаю О.О.

    розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Жданюк Дар’ї Василівни в інтересах Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,-

    в с т а н о в и л а:

    Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року задоволені позовні вимоги ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

    Суд визнав таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 24 липня 2013 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в Реєстрі за №17787.

    Судом вирішене питання розподілу судових витрат між сторонами.

    Не погодившись з рішенням суду, ПАТ «Дельта Банк» через свого представника Жданюк Д.В. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного та необґрунтованого рішення, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю (а.с.159-165).

    В суд апеляційної інстанції представник ПАТ «Дельта Банк», нотаріус ОСОБА_5 не з’явились, про місце та час апеляційного розгляду повідомлені належним чином, про що свідчить завірені штемпелем поштового відділення та підписом начальника відділення зв’язку зворотні повідомлення про вручення  судових повісток: 13 січня 2015 року — уповноваженій особі ПАТ «Дельта Банк», 13 січня 2015 року — уповноваженій на те ОСОБА_5 особі.

    Відповідач ОСОБА_5 надіслала до суду заперечення на апеляційну скаргу, в яких, зокрема, просила розгляд справи проводити у її відсутність.

    Суд ухвалив розглядати справу у відсутність осіб, що не з’явились, оскільки відповідно до положень ч.2 ст. 305 ЦПК неявка сторони, належним чином повідомленої про час і місце розгляду справи, не перешкоджає апеляційному розглядові справи.

    Заслухавши доповідь судді Пікуль А.А., пояснення позивача ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_6, які заперечували проти задоволення апеляційної скарги, з’ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав.

    При ухваленні рішення суд першої інстанції вважав встановленими наступні обставини.

    26 жовтня 2007 року між позивачем та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту №11241192000, відповідно до умов якого банк надав, а позивач отримав кредитні кошти в розмірі 195 000 швейцарських франків та зобов’язувався їх повернути та сплатити плату за користування кредитними коштами (а.с.12-15).

    26 жовтня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_7 було укладено договір поруки №153328 з метою забезпечення виконання умов кредитного договору (а.с.16).

    26 жовтня 2007 року між позивачем та АКІБ «УкрСиббанк» також було укладено договір іпотеки №68256 в забезпечення у повному обсязі виконання всіх грошових зобов’язань позивача перед банком за договором про надання кредиту, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (а.с.17-20).

    Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 15 серпня 2011 року задоволені позовні вимоги АКІБ «УкрСиббанк» та стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_7 заборгованості в розмірі 242 757,39 швейцарських франків, з яких 185 174,48 швейцарських франків — кредитна заборгованість, 48 985,13 швейцарських франків — заборгованість за процентами, 2 654,42 швейцарських франка — пеня за прострочення сплати кредиту, 5 943,36 швейцарських франків — пеня за прострочення сплати процентів. Заборгованість за кредитним договором стягнуто в гривневому еквіваленті в сумі 1 967 213 грн. 64 коп. (а.с.21-22)

    Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 3 квітня 2012 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 15 серпня 2011 року залишено без змін (а.с.23-24).

    8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ «УкрСиббанк» відступило право вимоги за кредитними договорами на користь ПАТ «Дельта Банк» (а.с.25).

    З копій документів за виконавчим написом від 24 липня 2013 року за реєстровим №1787, які були надіслані на адресу суду приватним нотаріусом ОСОБА_5, вбачається що 11 липня 2013 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до приватного нотаріуса з заявою про вчинення виконавчого напису (а.с.112-114).

    24 липня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5,  вчинено виконавчий напис №1787 та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно, а саме двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_4 (а.с.107).

    24 липня 2013 року на підставі таких документів: копії кредитного договору №11241192000, розрахунку заборгованості за договором, оригіналу договору іпотеки, копії договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 8 грудня 2011 року, досудової вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором, нотаріусом вчинено виконавчий напис на суму 2 593 531 грн. 93 коп., з яких  сума заборгованості за кредитом — 185 174,48 швейцарських франків, сума заборгованості по відсоткам — 115 986,20

    В матеріалах виконавчого напису, наданих приватним нотаріусом, відсутній договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами між ПАТ «Дельта Банк» та АКІБ «УкрСиббанк».

    Крім того, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 15 серпня 2011 року стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на користь АКІБ «УкрСиббанк» заборгованості в розмірі 242 757,39 швейцарських франків, з яких 185 174,48 швейцарських франків — кредитна заборгованість, 48 985,13 швейцарських франків — заборгованість за процентами, 2 654,42 швейцарських франка — пеня за прострочення сплати кредиту, 5 943,36 швейцарських франків — пеня за прострочення сплати процентів. Заборгованість за кредитним договором стягнуто в гривневому еквіваленті в сумі 1 967 213 грн. 64 коп.

    Таким чином, задовольняючи позовні вимоги про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, районний суд виходив з того, що, по-перше, у матеріалах виконавчого напису, наданих приватним нотаріусом, відсутній договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами між ПАТ «Дельта Банк»  та АКІБ «УкрСиббанк»; по-друге, із вчиненням виконавчого напису за наявності рішення Оболонського районного суду м. Києва від 15 серпня 2011 року, одна й та сума з позивача стягнута двічі.

    Виходячи з наявних у матеріалах справи письмових доказів, апеляційний суд приходить до висновку, що указані висновки районного суду не відповідають обставинам справи.

    Так з наданих приватним нотаріусом ОСОБА_5 на вимогу суду копій документів, на підставі яких було вчинено виконавчий напис від 24 липня 2013 року за реєстровим номером 1787 (а.с.106-130), убачається, що нотаріусу була надана копія Договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, посвідченого ОСОБА_8, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, 08 грудня 2011 року за реєстровими №№ 1949, 2950, яка приєднана нотаріусом до справи № 1786 від 24 липня 2013 року, індекс наряду 02-20. Копія акту прийому-передачі документації від 22 лютого 2012 року за указаним договором щодо боржника ОСОБА_4 знаходиться у матеріалах, на підставі яких було вчинено виконавчий напис.

    Таким чином у районного суду не було підстав вважати, що у розпорядженні нотаріуса був відсутній договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами між ПАТ «Дельта Банк»  та АКІБ «УкрСиббанк».

    Крім того, зі змісту наявних у матеріалах справи копій заочного рішення Оболонського районного суду м. Києва від 15 серпня 2011року (а.с.21-22) та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 3 квітня 2012 року, якою указане рішення залишене без змін (а.с.23-24), убачається, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 15 серпня 2011рокуз ОСОБА_4 була стягнута заборгованість за кредитним договором № 11241192000 від 26 жовтня 2007 року у розмірі 242 757 швейцарських франків 39 сантимів, що становить 1 967 213 грн. 64 коп., яка утворилась на 13 грудня 2010 року.

    Водночас, із наданого ПАТ «Дельта Банк» нотаріусу розрахунку заборгованості за договором кредиту № 11241192000 від 26 жовтня 2007 року (а.с.115) убачається, що цей розрахунок заборгованості проведений за період з 19 грудня 2011 року по 12 червня 2013 року включно.

    При цьому виконавчий напис містить положення про те, що стягнення за ним провадиться за період з19 грудня 2011 року по 13 червня 2013 року (а.с.107).

    Таким чином у районного суду не було підстав вважати, що одна й та сама сума заборгованості  стягнута з ОСОБА_4 двічі.

    Указані обставини дають суду апеляційної інстанції підстави для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позову виходячи з наступного.

    Відповідно до положень ст. 87 Закону України «Про іпотеку» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.

    Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

    Стаття 88 Закону України «Про нотаріат» передбачає вчинення нотаріусом виконавчого напису, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

    Згідно з п. 3.2. глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року в редакції, чинній на час вчинення виконавчого напису, безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.

    Відповідно до п. 1-1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172, за іпотечними  договорами,  що  передбачають  право звернення стягнення  на  предмет  іпотеки  у  разі  прострочення платежів за основним  зобов’язанням  до  закінчення строку виконання основного зобов’язання, для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б)  оригінал  чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов’язання; в)  засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення  виконання  зобов’язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в  разі  його  наявності),  з  відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового  зв’язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про  усунення порушення виконання зобов’язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

    У даному конкретному випадку з наданих приватним нотаріусом ОСОБА_5 на вимогу суду копій документів на двадцяти трьох аркушів (прошито, пронумеровано і скріплено печаткою; а.с.129 звор.), на підставі яких було вчинено виконавчий напис від 24 липня 2013 року за реєстровим номером 1787 (а.с.106-130), убачається, що нотаріусу була надана копія письмової вимоги про усунення порушення  виконання  зобов’язання (а.с.125) та копія конверта, що повернувся без вручення (а.с.126-127).

    При цьому у розпорядженні нотаріуса були відсутні, необхідні для стягнення заборгованості у безспірному порядку: оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового  зв’язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової   вимоги про  усунення порушення виконання зобов’язання; довідка фінансової установи про ненадходження платежу.

    Таким чином на час вчинення виконавчого напису у розпорядженні нотаріуса не було всіх необхідних документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, а тому нотаріус не мав передбачених законом підстав для вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки.

    Ураховуючи викладене суд приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

    Керуючись ст.303307-309313-316 ЦПК України, колегія суддів,-

    В И Р І Ш И Л А :

    Апеляційну скаргу Жданюк Дар’ї Василівни в інтересах Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.

    Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

    Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 24 липня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, реєстровий № 1787.

    Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_4 243 грн. 60 коп. (Двісті сорок три грн. 60 коп.) на відшкодування судових витрат по сплаті судового збору.

    Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

    Головуючий:                      А.А. Пікуль

    Судді:                       Т.О. Невідома

    Т.І. Побірченко

  • Правове регулювання надання інформації за адвокатським запитом

    Адвокатський запит — письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об’єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту.

    Адвокат має право звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб).

    Адвокатський запит не може стосуватися надання консультацій і роз’яснень положень законодавства.

    Законодавча база

    Право адвоката на отримання інформації за допомогою адвокатського запиту, регламентується Законами України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про доступ до публічної інформації».

     

    Оформлення адвокатського запиту

    До адвокатського запиту додаються посвідчені адвокатом копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, ордера або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Вимагати від адвоката подання разом з адвокатським запитом інших документів забороняється.

    Надання відповіді на адвокатський запит

    Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов’язані не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, в яких міститься інформація з обмеженим доступом.

    У разі якщо адвокатський запит стосується надання значного обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, строк розгляду адвокатського запиту може бути продовжено до двадцяти робочих днів з обґрунтуванням причин такого продовження, про що адвокату письмово повідомляється не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання адвокатського запиту.

    У разі якщо задоволення адвокатського запиту передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як десять сторінок, адвокат зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Розмір таких витрат не може перевищувати граничні норми витрат на копіювання та друк, встановлені Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації».

    Надання адвокату інформації та копій документів, отриманих під час здійснення кримінального провадження, здійснюється в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом.

     

    Відповідальність за ненадання інформації на адвокатський запит

    Відповідно до статті 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», відмова в наданні інформації на адвокатський запит, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом, крім випадків відмови в наданні інформації з обмеженим доступом.

    Вимога про надсилання договору про надання правової допомоги є незаконною, адже адвокатська угода з клієнтом може містити відомості, що становлять адвокатську таємницю. Також, відповідно до статті 23 Закону, забороняються будь-які втручання і перешкоди здійсненню адвокатської діяльності, забороняється вимагати від адвоката, його помічника, стажиста, інших осіб, надання відомостей, що є адвокатською таємницею.

    В інших випадках порушення права на адвокатський запит адвокат може керуватися:

    • статтею 397 Кримінального кодексу України, що встановлює відповідальність за вчинення перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи по наданню правової допомоги або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці;
    • статтею 2123 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що встановлює відповідальність у вигляді штрафу за порушення права на інформацію;
    • статтею 16 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», якою встановлюються вимоги щодо прозорості інформації.